Читать онлайн книгу "Місячний камінь"

Мiсячний камiнь
Уiлкi Коллiнз


Уiлкi Коллiнз (1824–1889) по праву вважаеться засновником англiйського детектива i лiтературним учителем Артура Конан Дойла, Гiлберта Честертона, Агати Крiстi. Майстер iнтриг i захоплюючого сюжету, вiн написав понад сто творiв, якi цiкавi не тiльки неоднозначнiстю персонажiв, умiнням розгадувати таемницi, розкривати злочини, а й тонким англiйським гумором, описом звичаiв доброi староi Англii. Шедеври Коллiнза «Жiнка у бiлому» i «Мiсячний камiнь» перекладенi на десятки мов, багаторазово екранiзованi й дотепер улюбленi читачами.

«Мiсячний камiнь» вважаеться чи не першим детективним романом. Це таемнича романтична iсторiя, в якiй е мiсце i любовi, й пригодам, i детективнiй iнтризi. Молода дiвчина, Речел Верiндер, згiдно iз заповiтом свого дядька, який воював в Індii, отримуе в день повнолiття великий алмаз надзвичайноi краси. Вона не знае, що Мiсячний камiнь (таку назву мае алмаз) викрадений з iндiйського святилища i три iндуських жерцi йдуть по його слiду, а iндуiстський бог Вiшну передбачив нещастя тому, хто наважиться iм заволодiти. Вночi камiнь безслiдно зникае…





Уiлкi Коллiнз

Мiсячний камiнь





Пролог. Штурм Серiнгапатама (1799)





I


Я пишу цi рядки з Індii до моiх родичiв у Англii, щоб пояснити, чому я вiдмовився дружньо потиснути руку своему кузену, Джоновi Гернкаслу. Мое мовчання з цього приводу було неправильно витлумачене членами моеi родини, а я не хочу, щоб вони були поганоi думки про мене. Прошу iх почекати зi своiми висновками доти, доки вони не прочитають моеi розповiдi. Даю слово честi: все те, що я напишу, – чистiсiнька правда.

Приватна суперечка мiж мною i моiм кузеном виникла пiд час великоi подii, в якiй ми обидва брали участь, – штурму Серiнгапатама, що вiдбувся пiд командуванням генерала Берда 4 травня 1799 року.

Для того щоб яснiшими стали обставини, я мушу звернутись до перiоду, що передував наступовi, та до розмов у нашому таборi про коштовне камiння й купи золота, якi зберiгалися в серiнгапатамському палацi.




II


Одна з найхимернiших iсторiй стосуеться жовтого алмаза – речi, знаменитоi у вiтчизняних лiтописах Індii.

За найдавнiшими переказами, цей камiнь прикрашав чоло чотирирукого iндiйського бога Мiсяця. Почасти завдяки своему характерному забарвленню, почасти завдяки широко вiдомiй легендi, нiби цей камiнь перебувае пiд впливом божества, яке вiн прикрашае, його блиск то збiльшуеться, то зменшуеться залежно вiд того, чи мiсяць прибувае, чи убувае, – цей камiнь дiстав назву, пiд якою вiн i досi вiдомий в Індii, – Мiсячного каменя. Я чув, що подiбна легенда колись була поширена i в Стародавнiй Грецii, i в Римi. Одначе там згадуеться не алмаз, присвячений божеству, як в Індii, а напiвпрозорий камiнь нижчоi вартостi, який нiбито зазнавав впливу мiсяця i так само дiстав вiд нього свою назву пiд якою вiн i досi вiдомий сучасним колекцiонерам.

Пригоди з жовтим алмазом почалися в одинадцятому столiттi християнськоi ери.

У ту епоху магометанський завойовник Махмуд Газневi вторгся в Індiю, оволодiв священним мiстом Сомнаутом i захопив скарби знаменитого храму, який столiттями привертав до себе увагу iндiйських богомольцiв i вважався чудом Сходу.

З усiх божеств, яким поклонялися в цьому храмi, один бог Мiсяця уник жадiбних рук магометанських завойовникiв. Пiд охороною трьох брамiнiв недоторканного iдола з жовтим алмазом у лобi перевезли вночi у друге священне мiсто Індii – Бенарес.

Там, у новозбудованому капищi – великому залi, оздобленому коштовними каменями, пiд склепiнням з золотими колонами, – встановили бога Мiсяця i знову почали поклонятись йому. Тiеi ночi, як було закiнчене капище, трьом брамiнам нiбито привидiвся увi снi Вiшну-охоронець.

Божество вдихнуло свiй дух в алмаз, що прикрашав чоло статуi, i брамiни впали перед ним навколiшки, закривши обличчя покривалами. Вiшну звелiв, щоб вiднинi Мiсячний камiнь пильно охороняли три жерцi вдень i вночi, поки iснуе свiт. Брамiни почули це й скорились волi божества. Вiшну передрiк нещастя, якi впадуть на того зухвалого смертного, що насмiлиться оволодiти священним каменем, i на всiх його нащадкiв, до яких камiнь перейде пiсля нього. Брамiни звелiли записати це пророцтво на воротях святилища золотими лiтерами.

Минали столiття за столiттями, i з поколiння в поколiння наступники трьох брамiнiв удень i вночi охороняли священний Мiсячний камiнь. Проходили столiття за столiттями, i от на початку вiсiмнадцятого вiку християнськоi ери воцарився монгольський iмператор Аурангзеб. За його наказом храми поклонникiв Брами були знов пограбованi й зруйнованi, капище чотирирукого бога осквернене вбивством священних тварин, iдоли знищенi, а Мiсячний камiнь був украдений одним з военачальникiв Аурангзеба.

Неспроможнi повернути втрачений скарб силомiць, три жерцi-охоронцi, переодягнувшись, почали стежити за ним. Минали поколiння за поколiннями; воiн, який вчинив святотатство, загинув жахливою смертю; Мiсячний камiнь переходив, приносячи з собою прокляття, вiд одного незаконного власника до iншого, але, незважаючи на всi перипетii, наступники трьох жерцiв-охоронцiв i далi стежили за своiм скарбом, чекаючи того дня, коли Вiшну-охоронець поверне iм iх священний камiнь. Минуло вiсiмнадцяте столiття. Алмаз потрапив до рук Тiппу, серiнгапатамського султана, який прикрасив ним рукiв’я свого кинджала i зберiгав серед найцiннiших скарбiв своеi збройовоi палати. Навiть тодi – в самому палацi султана – трое жерцiв-охоронцiв таемно продовжували пильнувати алмаз. У почтi Тiппу було трое iноземцiв, якi заслужили довiр’я свого володаря, перейшовши (можливо, тiльки про людське око) в магометанську вiру. Ходили чутки, нiби цi трое офiцерiв i були переодягнутi жерцi.




III


Так розповiдали в нашому таборi фантастичну iсторiю Мiсячного каменя. Вона нi на кого з нас не справила серйозного враження. Лише мiй кузен Гернкасл, захопившись фантастикою, повiрив цiй легендi. В нiч перед штурмом Серiнгапатама вiн нi з того нi з сього розгнiвався на мене й на iнших за те, що ми назвали всю цю iсторiю байкою. Виникла безглузда суперечка, i в Гернкаслi виявився його нестримний характер. З властивою йому хвалькуватiстю кузен заявив, що, як тiльки англiйська армiя оволодiе Серiнгапатамом, ми побачимо той алмаз на його пальцi. Цю несподiвану реплiку зустрiли гучним реготом, i на цьому, гадали ми всi, справа закiнчилась.

Тепер дозвольте розповiсти, що сталося в день штурму.

Кузен мiй i я були розлученi на самому початку наступу. Я не бачив його нi пiд час переправи через рiчку, нi тодi, коли ми пiдняли англiйський прапор на першому проломi, нi тодi, коли ми перейшли через рiв i, вiдвойовуючи кожен крок, вступили в мiсто. Я зустрiв Гернкасла тiльки смерком, коли мiсто було вже наше i генерал Берд сам знайшов мертвого Тiппу пiд купою вбитих.

Нас обох прикомандирували до загону, посланого за наказом генерала припинити грабування та безпорядки, що виникли пiсля нашоi перемоги. Набрiд, що разом з вiйськом удерся до мiста, творив великi безчинства. Справа ускладнювалась тим, що солдати проникли в примiщення, де лежали скарби, i почали грабувати золото й коштовне камiння. Я зустрiвся iз своiм кузеном на подвiр’i перед палатами зi скарбами, куди ми прийшли для того, щоб встановити дисциплiну серед наших солдатiв. І вiдразу побачив, що запальний Гернкасл до краю збуджений кривавим побоiщем, через яке ми пройшли. На мою думку, вiн був нездатний виконати свiй обов’язок.

У палатах зi скарбами панували безладдя й розгул, проте насильства я ще не бачив. Солдати, якщо можна так висловитись, легковажно знеславлювали свiй мундир. Обмiнюючись грубими примовками й дотепами, вони раптом згадали в пустотливому жартi iсторiю алмаза. І там, де лунав iронiчний вигук: «А хто знайшов Мiсячний камiнь?» – грабiж спалахував з новою силою. Поки я марно намагався вiдновити порядок, на другому кiнцi подвiр’я почувся пронизливий крик, i я негайно побiг туди, побоюючись, щоб знову не почалось мародерство.

Я пiдiйшов до вiдчинених дверей i натрапив на тiла двох мертвих iндусiв, що лежали на порозi. (По iхнiй одежi я впiзнав двiрцевих офiцерiв.)

У цей час знову пролунав крик, i я миттю влетiв до кiмнати, що, як виявилось, була зброевою палатою. Третiй iндус, смертельно поранений, упав бiля нiг людини, яка стояла до мене спиною. Ця людина обернулася в ту мить, коли я увiйшов, i я побачив Джона Гернкасла iз смолоскипом у однiй руцi i закривавленим кинджалом у другiй. Коли вiн повернувся до мене, камiнь, вправлений у рукiв’я кинджала, зблиснув вогнем. Вмираючий iндус пiдвiвся навколiшки, показав на кинджал у руках Гернкасла i, прохрипiвши на своiй рiднiй мовi: «Прокляття Мiсячного каменя лежить на тобi i на твоiх нащадках!» – упав мертвим на пiдлогу.

Не встиг я отямитись, як у кiмнату вбiгли солдати мого загону. Кузен мiй, немов божевiльний, кинувся iм назустрiч.

– Звiльнiть кiмнату, – закричав вiн менi, – i поставте бiля дверей варту!

Коли Гернкасл кинувся на солдатiв iз смолоскипом та кинджалом, вони вiдступили. Я поставив двох вiрних людей з мого загону на варту до дверей. До ранку я бiльше не зустрiчався з кузеном.

На свiтанку грабування все ще тривало, i генерал Берд привселюдно, з барабанним боем, оголосив, що всякий злодiй, спiйманий на мiсцi злочину, хто б вiн не був, буде повiшений. Присутнiсть полiцейського офiцера пiдтверджувала, що генерал не жартуе. Тут, у натовпi, що слухав цей наказ, я знову зустрiвся з Гернкаслом.

Вiтаючись, вiн, як завжди, простягнув менi руку.

Я не зважився подати йому свою.

– Скажи менi спочатку, – сказав я, – яким чином загинув iндус у збройовiй палатi i що означали його останнi слова, коли вiн показав на кинджал у твоiй руцi?

– Індус помер, я гадаю, вiд смертельноi рани, – вiдповiв Гернкасл. – А що означали його останнi слова, я знаю не бiльше, нiж ти.

Я пильно подивився на нього. Лють, що опанувала його напередоднi, зовсiм стихла. Я вирiшив дати йому можливiсть виправдатись.

– Бiльше ти нiчого не маеш менi сказати? – запитав я. Вiн вiдповiв:

– Нiчого.

Я повернувся до нього спиною, i з того часу ми бiльше не розмовляли один з одним.




IV


Прошу пам’ятати, що все те, що тут написане про мого кузена (якщо тiльки не виникне необхiднiсть розголосити цi подii), призначаеться лише для членiв нашоi сiм’i. Гернкасл не сказав нiчого такого, що могло б дати менi привiд для розмов з нашим полковим командиром. Мого кузена часто пiддражнювали алмазом тi, хто пам’ятав, як вiн вибухнув гнiвом перед штурмом; але вiн мовчав, згадуючи, напевне, обставини, при яких я застав його в збройовiй палатi. Ходили чутки, що вiн мав намiр перейти в iнший полк, – мабуть, для того, щоб розстатися зi мною.

Правда це чи нi, але я не можу стати його обвинувачем з досить поважних причин. Якщо я все вищенаписане розголошу, в мене не буде нiяких доказiв, крiм моральних. Я не тiльки не зможу довести, що вiн убив двох iндусiв, якi стояли на дверях, – я не зможу навiть з певнiстю заявити, що вiн убив третього iндуса всерединi примiщення, бо не бачив цього на власнi очi. Правда, я чув слова вмираючого iндуса, але якщо менi заперечать, що вони були передсмертним маренням, як я зможу це спростувати? Нехай нашi родичi з одного i другого боку складуть собi думку про все вищесказане i самi вирiшать, чи були в мене достатнi пiдстави для огиди, яку я й досi вiдчуваю до цiеi людини.

Хоч я не вiрю фантастичнiй iндiйськiй легендi про алмаз, однак повинен признатись, що i сам не вiльний вiд певного забобону. Переконання це чи помилкова думка – все одно, я вважаю, що слiдом за злочином повинна неминуче настати розплата. Я не тiльки переконаний у винностi Гернкасла, але й не сумнiваюсь, що, залишивши в себе алмаз, вiн усе свое життя жалкуватиме про це i що iншi також жалкуватимуть, узявши цей алмаз, якщо вiн вiддасть його iм.




Частина перша

Пропажа алмаза

(1848)

Подii, про якi розповiв Габрiель Беттередж, дворецький ледi Джулii Верiндер





Роздiл І


Розгорнiть першу частину «Робiнзона Крузо» на сторiнцi сто двадцять дев’ятiй, i ви знайдете такi слова: «Тепер я зрозумiв, – хоч i надто пiзно, – наскiльки нерозсудливо починати будь-яку справу, не розрахувавши всiх витрат на неi й не зваживши, чи вона нам пiд силу».

Тiльки вчора я розкрив мого «Робiнзона Крузо» на цьому мiсцi, а сьогоднi вранцi, 21 травня 1850 року, прийшов до мене племiнник мiледi, мiстер Френклiн Блек, i почав зi мною таку розмову.

– Беттередж, – сказав мiстер Френклiн, – я був у нашого стряпчого з приводу деяких сiмейних справ, i, мiж iншим, предметом наших розмов була пропажа iндiйського алмаза, що сталася в будинку моеi тiтки в Йоркширi два роки тому. Мiстер Брефф, так само, як i я, вважае, що всю цю iсторiю слiд було б, в iнтересах iстини, викласти в письмовiй формi, i чим швидше, тим краще.

Не розумiючи ще його намiру i вважаючи, що заради миру i спокою завжди слiд бути на боцi стряпчого, я сказав, що i я вважаю так само. Мiстер Френклiн вiв далi:

– Як вам вiдомо, пропажа алмаза кинула тiнь пiдозри на репутацiю невинних людей. Пам’ять невинних може потерпiти i в майбутньому через брак письмових матерiалiв, до яких могли б вдатися тi, що житимуть пiсля нас. Не може бути сумнiву, що ця наша дивна сiмейна iсторiя варта того, щоб про неi розповiсти, i менi здаеться, Беттередж, ми зi стряпчим Бреффом придумали правильний спосiб, як це зробити.

Безперечно, вони придумали чудово, але я ще не розумiв, яким чином це стосуеться мене.

– Ми повиннi розповiсти про певнi подii, – вiв далi мiстер Френклiн, – i е цiлий ряд осiб, причетних до цих подiй i здатних передати iх. Завдання полягае в тому, щоб, узявши за основу цi незаперечнi факти, ми всi по черзi написали iсторiю Мiсячного каменя – у межах нашоi особистоi обiзнаностi, не бiльше. Нам треба почати з того, яким чином алмаз потрапив до мого дядька Гернкасла, коли вiн служив у Індii п’ятдесят рокiв тому. Таке вступне слово у мене вже е – це старий фамiльний рукопис, у якому очевидець розповiдае про всi iстотнi подробицi. Далi треба викласти, яким чином алмаз потрапив у будинок моеi тiтки в Йоркширi два роки тому i як вiн потiм зник через дванадцять годин. Нiхто краще вас, Беттередж, не знае, що сталося в той час у будинку. Отже, ви й повиннi взяти перо в руки i почати розповiдь.

Ось у таких виразах повiдомили мене, яку участь повинен я взяти в написаннi iсторii алмаза. Якщо вам цiкаво знати, що я зробив за таких обставин, то дозвольте сказати, що я зробив те, що, напевно, зробили б i ви на моему мiсцi. Я скромно заявив, що менi таке завдання не пiд силу, а сам подумав, що виконати його я таки зможу, якщо тiльки вiзьмусь як слiд за дiло. Здаеться, мiстер Френклiн прочитав моi таемнi думки в мене на обличчi. Вiн не повiрив у мою скромнiсть i настояв на тому, щоб я взявся як слiд за дiло.

Минуло двi години, як мiстер Френклiн залишив мене. Не встигли за ним зачинитися дверi, як я вже пiшов до свого письмового столу, щоб почати оповiдь. І ось я сиджу безпорадний, незважаючи на всi своi здiбностi, i все бiльше переконуюсь, подiбно до вищезгаданого Робiнзона Крузо, що нерозумно братися за будь-яку справу, не розрахувавши спочатку всiх витрат на неi i не зваживши, а чи пiд силу вона тобi. Прошу вас, пригадайте, що я цiлком випадково розгорнув цю книжку саме на цьому мiсцi напередоднi того дня, коли так необачно взявся за справу, яку маю тепер виконувати; i дозвольте запитати – невже це не було пророцтвом?

Я не вiрю в забобони; за свое життя я прочитав дуже багато книжок; я, коли хочете, свого роду вчений. Хоч менi минуло вже сiмдесят, пам’ять у мене мiцна i ноги теж. Ради бога, не вважайте мене неуком, якщо я висловлю свою думку, що такоi книжки, як «Робiнзон Крузо», нiколи не було i не буде написано. Багато рокiв звертався я до цiеi книжки, – звичайно, в хвилини, коли палив люльку, – i завжди вона була менi вiрним другом i порадником у всiх труднощах цього суетного життя. Коли в мене поганий настрiй, звертаюсь до «Робiнзона Крузо». Тодi, коли дружина занадто допече, i тодi, коли хильну зайве – знову звертаюсь до «Робiнзона Крузо». На своему вiку я розтрiпав шiсть грубезних примiрникiв «Робiнзона Крузо». В останнiй день свого народження мiледi подарувала менi сьомий примiрник. З цього приводу я хильнув зайвого, i «Робiнзон Крузо» знову наставив мене на путь iстини. Коштуе вiн – у голубiй оправi та ще й з малюнком на додачу – чотири шилiнги i шiсть пенсiв.

Чи не здаеться вам, що все це не дуже скидаеться на початок iсторii про алмаз? Я наче блукаю бозна-де i шукаю бозна-що. Ми, з вашого дозволу, вiзьмемо новий аркуш паперу й почнемо спочатку, з найуклiннiшою повагою до вас.




Роздiл II


Кiлькома рядками вище я згадав про мiледi. Алмаз нiколи б не потрапив у наш будинок (де вiн i пропав), якби його не подарувала доньцi мiледi; а донька мiледi нiзащо не могла б одержати цього подарунка, якби мiледi в стражданнях i муках не народила ii на свiт. Але якщо ми почнемо з мiледi, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я вам, справжня втiха для людини, що мае виконати таке завдання, як у мене.

Якщо ви хоч трохи знаете великосвiтське товариство, ви, напевне, чули про трьох чудових мiс Гернкасл: мiс Аделаiду, мiс Каролiну та мiс Джулiю – наймолодшу i, на мою думку, найкращу з трьох сестер, – а в мене була можливiсть судити про них, як ви згодом переконаетесь. Я став на службу до старого лорда, iхнього батька (дякувати Боговi, нам нема нiякого дiла до нього у зв’язку з алмазом; я нiколи не зустрiчав – нi серед людей вищого, нi серед людей нижчого стану – чоловiка з таким довгим язиком i з таким запальним характером), – так от, кажу, став я на службу до старого лорда пажем до трьох його шляхетних доньок, коли менi було п’ятнадцять рокiв. Там я жив, поки мiс Джулiя не вийшла замiж за покiйного сера Джона Верiндера. Це був чудовий чоловiк, тiльки треба було, щоб хтось ним керував, i, мiж нами, вiн таку людину знайшов; бiльше того, йому це пiшло на користь; вiн став гладким, жив щасливо i помер легко – вiд того дня, як мiледi повезла його в церкву вiнчатись, i до того дня, коли вона полегшила його останнiй подих i назавжди закрила його очi.

Забув сказати, що я разом з молодою переселився в будинок i маеток ii чоловiка.

– Сер Джоне, – сказала вона, – я не можу обiйтися без Габрiеля Беттереджа.

– Мiледi, – вiдповiв сер Джон, – я також не можу без нього обiйтись.

Отак вiн завжди поводився з нею, i саме так я потрапив до нього на службу. Менi було байдуже, куди iхати, аби не розлучатися з моею панi.

Бачачи, що мiледi цiкавиться господарством, фермою i тому подiбним, я теж почав цiкавитися цим – тим бiльше, що був сьомим сином бiдного фермера. Мiледi призначила мене помiчником управляючого, я старався з усiх сил (причому досить успiшно) i дiстав пiдвищення. Через кiлька рокiв, у понедiлок, якщо не помиляюсь, мiледi каже чоловiковi:

– Сер Джоне, твiй управляючий старий дурень. Дай йому хорошу пенсiю, а на його мiсце признач Габрiеля Беттереджа.

У вiвторок сер Джон вiдповiдае iй:

– Мiледi, управляючий одержав хорошу пенсiю, а Габрiель Беттередж посiв його мiсце.

Ви багато разiв чули про подружжя, якi живуть нещасливо. А це – приклад цiлком протилежний. Нехай вiн буде пересторогою для одних i заохоченням для iнших. А я тим часом оповiдатиму далi.

Ну, скажете ви, тепер я жив розкошуючи. Я й справдi обiймав довiрену менi почесну посаду, мав свiй власний невеличкий котедж, вранцi об’iжджав маеток, удень складав звiт, увечерi палив люльку й читав свого «Робiнзона Крузо» – чого ще мiг я бажати для того, щоб вважати себе щасливим? Пригадайте, чого не вистачало Адамовi, коли вiн жив на самотi в раю, i якщо ви не осуджуете Адама, то не осуджуйте й мене.

Жiнка, на якiй спинив я свiй погляд, вела господарство у моему котеджi. Звали ii Селiна Гобi. Я згоден з покiйним Вiльямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивiться, щоб жiнка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, i ви не помилитесь. У Селiни Гобi щодо цього все було гаразд, i це було однiею з причин, що я одружився з нею. Була в мене й iнша пiдстава, до якоi я сам додумався. Коли Селiна була незамiжньою, я повинен був щотижня платити iй за роботу й утримувати ii. Ставши моею дружиною, Селiна харчувалася б разом зi мною i даром вела б господарство. Ось iз якого боку я подивився на це. Економiя з домiшкою любовi. Я виклав це мiледi так, як сам собi уявляв.

– Я думав про Селiну Гобi, – сказав я, – i менi здаеться, мiледi, що дешевше буде одружитися з нею, нiж утримувати ii як служницю.

Мiледi розсмiялася й вiдповiла: вона не знае, що для жiнки образливiше – моi слова чи моi принципи. Менi здаеться, що вона розсмiялася з причин, яких ви не можете зрозумiти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумiвши нiчого, крiм того, що я маю дозвiл освiдчитися Селiнi, я пiшов i освiдчився. І що ж сказала Селiна? Боже ти мiй, як мало ви, мабуть, знаете жiнок, якщо питаете про це! Розумiеться, вона дала згоду.

Коли до весiлля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що менi треба пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував iнших чоловiкiв, що вони почували, коли були в моему становищi, i всi вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибинi душi бажали вiдмовитись вiд нього. Я зайшов трохи далi: я збунтувався й постарався вiдмовитись вiд одруження. Та куди там – нiзащо! Я добре знав, що вона даром не вiдступиться вiд мене. Винагородити жiнку, коли чоловiк вiдмовляеться вiд неi, – один з англiйських законiв. Пiдкоряючись законам i старанно все зваживши, я запропонував Селiнi Гобi перину й п’ятдесят шилiнгiв винагороди. Ви, можливо, не повiрите, а тим часом це свята правда: вона була настiльки дурна, що вiдмовилась вiд винагороди.

Звичайно, пiсля цього робити було нiчого. Я придбав новий фрак, найдешевший, i все iнше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумiю, як це виходило, але ми завжди, маючи найкращi мотиви, заважали одне одному. Коли я хотiв пiднятись по схiдцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотiла зiйти вниз, я йшов наверх. Ось воно, подружне життя, – я сам пережив його.

Пiсля п’ятирiчних непорозумiнь всемудре провидiння захотiло визволити нас одне вiд одного, забравши мою дружину. Я залишився з моею маленькою донькою Пенелопою;

iнших дiтей у мене не було. Невдовзi по цьому помер сер Джон, i мiледi також залишилася з маленькою донькою, мiс Речел; iнших дiтей не було i в неi. Не пощастило менi дати належну характеристику мiледi, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою маленьку Пенелопу: послала ii до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася моторною дiвчиною, вона стала покоiвкою мiс Речел.

Що ж до мене, то я продовжував працювати управляючим до Рiздва 1847 року, коли в життi моему сталася змiна. В цей день мiледi сама попросилась до мене в котедж на склянку чаю. Почала вона розмову iз зауваження, що з того дня, як я став у старого лорда пажем, я понад п’ятдесят рокiв був у неi на службi, – i пiсля цих слiв подарувала менi прекрасний шерстяний жилет, який сама пошила, щоб менi було тепло пiд час зимового холоду.

Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слiв подяки моiй панi за виявлену менi честь. Але, на мiй превеликий подив, жилет був не честю, а пiдкупом. Виявляеться, мiледi помiтила, ранiше нiж я вiдчув це сам, що з роками я подався, i прийшла в мiй котедж улестити мене (якщо можна вжити подiбний вираз) вiдмовитись вiд непосильних для мене обов’язкiв управляючого i провести у спокоi решту днiв свого життя дворецьким в ii будинку. Я заперечував, як тiльки мiг, проти принизливоi для мене пропозицii жити в спокоi. Але моя панi знала мою слабину: вона зобразила це як послугу для неi самоi. Суперечка наша скiнчилася тим, що я, як старий дурень, втер очi своiм новим шерстяним жилетом i сказав, що подумаю.

Обмiрковуючи на самотi пропозицiю мiледi, я дуже засмутився й вирiшив звернутись до засобу, який ще нiколи не зраджував мене в непевних i непередбачених випадках. Я запалив люльку й сiв почитати «Робiнзона Крузо». Не минуло й п’яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книжку, i менi трапилось таке цiкаве мiсце (сторiнка сто п’ятдесят восьма): «Сьогоднi ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я вiдразу збагнув, що менi робити. Сьогоднi я, що б там не стало, хочу залишитись на посадi управляючого, але завтра, згiдно вислову з «Робiнзона Крузо», бажатиму зовсiм iншоi роботи. Варто лише уявити собi завтрашнiй день i завтрашнiй настрiй, i все буде гаразд. Таким чином заспокоiвши себе, я заснув тiеi ночi як управляючий ледi Верiндер, а прокинувся вранцi – як ii дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робiнзоновi Крузо».

Донька моя Пенелопа щойно зирнула через мое плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово i справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досi писав зовсiм не те, що слiд було б писати. Мене просили розповiсти iсторiю алмаза, а я тим часом розповiдаю свою власну iсторiю. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотiв би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у своi оповiдi, як i я? Якщо так, я спiвчуваю iм. А тим часом – знову не те, марно тiльки псував папiр. Що ж тепер робити? Нiчого, наскiльки менi вiдомо, вам лише треба не втрачати терпiння, а менi – почати писати втрете.




Роздiл III


Питання про те, як же менi почати розповiдь, я намагався вирiшити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело нi до чого. По-друге, порадився з моею донькою Пенелопою, яка й подала менi цiлком нову думку.

На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звiстку, що до нас приiздить мiстер Френклiн, i послiдовно, день за днем, описувати наступнi подii. І, дивна рiч, коли ви таким чином спините вашу увагу на якiйсь датi, у вашiй пам’ятi зринуть i потрiбнi обставини. Єдине утруднення полягае в тому, щоб згадати хiд подiй. Але Пенелопа висловила готовнiсть допомогти менi в цьому, заглянувши у свiй власний щоденник, який навчили ii вести в школi й який вона й досi веде. У вiдповiдь на мою пропозицiю записувати подii замiсть мене, звiряючись iз своiм щоденником, Пенелопа вся спалахнула i гнiвно зауважила менi, що ii щоденник призначений тiльки для неi самоi i що жодна жива iстота в свiтi не довiдаеться, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа вiдповiла:

– Просто так!

А я вам скажу, що тут не без амурних витiвок!

Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранцi в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабiнет мiледi.

– Габрiелю, – сказала мiледi, – ось новина, яка здивуе вас. З-за кордону повернувся Френклiн Блек. Вiн гостюе у батька в Лондонi, а завтра приiде до нас на мiсяць i вiдсвяткуе разом з нами день народження Речел.

Якби в мене в руках був капелюх, тiльки одна повага до мiледi перешкодила б менi пiдкинути його до стелi. Я не бачив мiстера Френклiна з того часу, як вiн ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Вiн був з усiх поглядiв (наскiльки пам’ятаю) наймилiшим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вiкно. Мiс Речел, яка була присутня при нашiй розмовi, у вiдповiдь на моi слова зауважила, що вона пам’ятае його як найлютiшого тирана ляльок i найжорстокiшого фурмана, який заганяв дiвчинку до знесилля, примушуючи ii бiгати в мотузяних вiжках.

– Я палаю обуренням i наперед вмираю вiд утоми, коли думаю про Френклiна Блека, – закiнчила свою мову мiс Речел.

Ви, природно, запитаете, чому ж мiстер Френклiн усi своi роки з того самого часу, як вiн був ще хлопчиком, i до того часу, як став мужчиною, провiв за межами своеi батькiвщини. Я вiдповiм: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоемцем одного герцогського титулу i не мiг юридично це довести. Розповiм коротко, як це сталося.

Старша сестра мiледi вийшла замiж за славнозвiсного мiстера Блека, що вславився як своiм величезним багатством, так i судовим процесом з якимсь герцогом. Скiльки рокiв набридав вiн судам на своiй батькiвщинi, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на мiсце герцога, скiлькох адвокатiв збагатив вiн, скiльки лагiдних людей посварилось через нього, б’ючись об заклад (виграе вiн процес чи нi), – цього я встановити не можу. Його дружина i двое з трьох його дiтей померли ранiше, анiж суди вирiшили зачинити перед ним дверi i не тягнути з нього бiльше грошей. Коли все було скiнчено i герцог лишився не переможеним, мiстер Блек вирiшив: единий спосiб помститися вiтчизнi, що так повелася вона з ним, – це позбавити Англiю честi виховувати його сина.

– Як я можу покластись на нашi вiтчизнянi заклади, – пояснював вiн, – пiсля того, як вони таке вчинили зi мною!

Додайте до цього, що мiстер Блек не любив хлопчикiв, у тому числi й свого, i ви погодитесь, що це лише ось так i могло скiнчитися. Мiстера Френклiна забрали з Англii й послали в заклади, на якi його батько «мiг покластися», в таку чудову краiну, як Нiмеччина; а сам мiстер Блек, завважте собi, спокiйно залишився в Англii трудитись на користь своiх спiввiтчизникiв у парламентi i для того, щоб опублiкувати матерiали у справi про герцога – звiт, якого вiн не скiнчив i досi.

Ось, дякувати Боговi, й розповiв про це. Нi вам, нi менi не слiд ламати голову щодо мiстера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством i звернiмось до алмаза.

Алмаз повертае нас до мiстера Френклiна, якому судилось найневиннiшим чином внести цей нещасний камiнь у наш будинок.

Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поiхав за кордон. Час вiд часу вiн писав – iнодi мiледi, iнодi мiс Речел, а iнодi й менi. Перед своiм вiд’iздом позичив у мене моток вiрьовки, складаний нiж на чотири леза i сiм шилiнгiв, шiсть пенсiв, яких я назад не одержав i не сподiваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув вiд мiледi, як вiн поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його нiмецькi заклади, вiн поiхав до Францii, а потiм в Італiю; там зробили його унiверсальним генiем, наскiльки я мiг зрозумiти. Вiн трохи вiршував, трохи малював, трохи спiвав, грав i писав музику, – запозичуючи, як я пiдозрюю, в усiх цих випадках так само, як вiн позичав у мене. Багатство його матерi (сiмсот фунтiв на рiк) дiсталось йому, коли вiн став повнолiтнiм, i пройшло мiж його пальцiв, мов крiзь решето. Чим бiльше було в нього грошей, тим бiльше вiн iх потребував; у кишенi ж у мiстера Френклiна була дiрка, яку нiколи не можна було зашити. Його веселiсть i невимушенiсть манер сприяли тому, що його скрiзь охоче приймали. Вiн жив то тут то там, i скрiзь адреса його (як вiн сам ii давав) була: «Поштамт, Європа – до запитання». Двiчi вiн хотiв повернутися в Англiю i побачитися з нами, i двiчi (пробачте на цiм словi) якась негiдниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже вiдомо з тих слiв, що мiледi сказала менi. В четвер двадцять п’ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик пiсля того, як вiн вирiс i перетворився в мужчину. Вiн був доброго роду, мав мужнiй характер, i було йому, за нашими розрахунками, двадцять п’ять рокiв. Тепер ви знаете мiстера Френклiна стiльки ж, скiльки i я до його приiзду до нас.

У четвер стояла чудова лiтня погода, i мiледi з мiс Речел, не сподiваючись на приiзд мiстера Френклiна ранiш як на обiд, поiхали снiдати до своiх друзiв по сусiдству.

Коли вони поiхали, я пiшов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, i побачив, що все там гаразд. Потiм, бувши не тiльки дворецьким, а й буфетником мiледi (за моiм власним проханням, бо, бачите, менi було неприемно, щоб хтось iнший володiв ключами вiд винарнi покiйного сера Джона), тож потiм, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет i поставив його зiгрiтися до обiду на теплому лiтньому сонечку. Вирiшив i сам посидiти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре i для старих кiсток; я взяв свое крiсло, щоб вийти на подвiр’я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями мiледi.

Обiйшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкiрих iндусiв у бiлому полотняному вбраннi, якi дивились на будинок.

Коли я глянув пильнiше, то помiтив, що в iндусiв через плече висiли маленькi барабани. Позаду них стояв маленький, худорлявий, бiлявий англiйський хлопчик, який тримав мiшок. Я вирiшив, що цi люди – мандрiвнi фокусники, а хлопчик з мiшком носить знаряддя iхнього ремесла. Один iз трьох iндусiв, що розмовляв по-англiйському i, повинен признатись, мав якнайкращi манери, пiдтвердив мiй здогад: вiн просив дозволу показати своi фокуси в присутностi господарки дому.

Я хоч i старий дiд, але не похмурий, люблю розваги i не стану не довiряти людинi тiльки через те, що в неi шкiра трохи темнiша за мою. Але найкращi з нас мають своi слабостi, – а моя слабiсть у тому, що, коли кошик з фамiльним срiблом вийнятий з буфетноi, я негайно згадую про цей кошик, як тiльки побачу мандрiвного iноземця, в якого манери кращi за моi. Тому я сказав iндусовi, що господарки немае вдома, i звелiв йому з його товаришами йти геть. У вiдповiдь вiн чемно вклонився менi i разом з товаришами залишив подвiр’я. А я повернувся до свого стiльця, сiв на сонячному боцi двору i, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрiмав.

Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаете, що iй заманулось? Вона зажадала, щоб трьох iндiйських фокусникiв негайно заарештували – на тiй пiдставi, що нiбито вони знали про приiзд до нас iз Лондона мiстера Френклiна Блека i мали намiр завдати йому лиха.

Ім’я мiстера Френклiна остаточно збудило мене. Я розплющив очi i примусив доньку пояснити, у чiм рiч.

Виявилось, що Пенелопа тiльки-но повернулась iз сторожки нашого воротаря, куди вона ходила побалакати з його донькою. Обидвi дiвчини бачили, як випровадженi мною iндуси пройшли в супроводi хлопчика. Чомусь вирiшивши, що цi iноземцi погано поводяться з хлопчиком (чи не тому, що вiн був красивий i слабенький?), обидвi дiвчини пробрались тихенько попiд внутрiшньою частиною огорожi, що вiддiляе подвiр’я вiд дороги, й стали спостерiгати, що робитимуть iндуси. А тi почали виробляти дивнi штуки.

Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самi. Потiм усi трое повернулись обличчям до нашого будинку i пильно втупилися в цей бiк. Далi загомонiли й засперечалися своею рiдною мовою, перезираючись мiж собою, наче у них були якiсь сумнiви. Тодi й звернулись до англiйського хлопчика, нiби чекаючи, щоб вiн допомiг iм. А потiм головний iндус, що розмовляв по-англiйському, наказав хлопчиковi:

– Простягни руку.

Донька моя Пенелопа, дiйшовши до цього мiсця в розповiдi, вигукнула, що вона просто не розумiе, як при цих страшних словах серце не вискочило з ii грудей. Я подумав, грiшним дiлом, що цьому мiг перешкодити ii корсет. Але вголос лише промовив:

– Ох, у мене мороз пробiгае поза шкiрою вiд цього. (Nota bene: жiнки люблять такi маленькi поступки.)

Так от, коли iндус наказав: «Простягни руку», хлопчик вiдступив на крок, похитав головою й вiдповiв, що йому не хочеться. Пiсля цього iндус запитав (зовсiм без гнiву), чи не хоче вiн, щоб його знову випровадили в Лондон i залишили там, де знайшли, сонного, у порожнiй корзинi на базарi, голодного, обiдраного й безпритульного? Це, здаеться, вирiшило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за пазухи пляшку й налив з неi чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню хлопчиковi. Потiм, доторкнувшись до голови хлопчика i зробивши над нею в повiтрi якiсь знаки, сказав:

– Дивись.

Хлопчик завмер на мiсцi й стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його долоню…

Досi всi цi витiвки iндусiв у розповiдi Пенелопи здавались менi фокусами, зв’язаними з марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрiмати, але дальшi слова Пенелопи вiдразу розiгнали мiй сон.

Індуси ще раз озирнулись навколо себе, i головний iндус сказав хлопчиковi:

– Де зараз англiець, що приiхав з чужих краiв?

Хлопчик вiдповiв:

– Я бачу його.

Індус запитав:

– Цiею чи iншою дорогою приiде англiець сьогоднi?

Хлопчик вiдповiв:

– Цiею, а не iншою дорогою приiде сьогоднi англiець.

Помовчавши, iндiець задав трете запитання:

– Чи мае англiець це при собi?

Хлопчик вiдповiв, також пiсля деякоi мовчанки:

– Мае.

Тодi iндiець задав четверте й останне запитання:

– Чи приiде сюди англiець, як обiцяв, надвечiр?

Хлопчик вiдповiв:

– Не можу сказати.

Індус спитав чому. Хлопчик вiдповiв:

– Я втомився. У мене в очах туман, i вiн менi заважае. Сьогоднi я бiльше нiчого не можу бачити.

На цьому запитання скiнчились. Головний iндус сказав щось на своiй мовi своiм двом супутникам, показуючи на хлопчика i на мiсто, де (як ми довiдались пiзнiше) вони й спинились. Потiм, знову зробивши знаки над головою хлопчика, вiн дмухнув йому на лоб; той здригнувсь i опам’ятався. Пiсля цього всi пiшли в мiсто, i дiвчата бiльше iх не бачили.

Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тiльки ви постараетесь вiдшукати ii. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?

На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвiр’i про приiзд мiстера Френклiна й побачив нагоду заробити грошi. По-друге, вiн, його супутники i хлопчик мали намiр (з тiею метою, щоб заробити вищезгаданi грошi) потинятися де-небудь поблизу, поки мiледi приiде додому, а потiм повернутися i провiстити iй приiзд мiстера Френклiна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-трете, Пенелопа чула iхню репетицiю, таку саму, як i акторiв, що репетирують свою п’есу. По-четверте, менi слiд цього вечора добре приглянути за столовим срiблом. По-п’яте, Пенелопi слiд заспокоiтись i залишити свого батька знову подрiмати на сонечку.

Це здалося менi найрозсудливiшим. Але якщо ви хоч трохи знаете молодих жiнок, ви не здивуетесь, почувши, що Пенелопа не подiляла мого погляду. На думку моеi доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала менi трете запитання iндуса: «Чи мае англiець це при собi?»

– О батечку! – вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долонi. – Не жартуйте з цим! Що означае це?

– Ми спитаемо мiстера Френклiна, моя мила, – сказав я, – коли можеш почекати, поки вiн приiде.

Я пiдморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла моi слова цiлком серйозно. Їi заклопотанiсть вплинула нарештi i на мене.

– Та звiдки може знати це мiстер Френклiн? – спитав я.

– Спитайте його, – вiдповiла Пенелопа, – i ви побачите, чи вважае вiн це смiшним.

З цими словами донька й залишила мене.

Пiсля того як вона пiшла, я вирiшив i справдi запитати мiстера Френклiна, головним чином для того, щоб заспокоiти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довiдаетесь пiзнiше. Але щоб не збуджувати вашоi цiкавостi, а потiм не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш нiж ми пiдемо далi, вас попередити, що в нашiй з ним розмовi про фокусникiв не було й тiнi жартiв. На мiй превеликий подив, мiстер Френклiн, так само як i Пенелопа, сприйняв цю звiстку серйозно. Ви зрозумiете, наскiльки серйозно, коли взнаете, що, на його думку, це означало Мiсячний камiнь.




Роздiл IV


Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собi й своему крiслi. Старик, котрий куняе на сонячному подвiр’i, – постать малоцiкава, я це добре знаю. Але розповiдь мае йти своiм порядком, i вам доведеться ще трохи побути зi мною, чекаючи на мiстера Френклiна Блека, який мае приiхати в кiнцi дня.

Не встиг я знову задрiмати пiсля того, як пiшла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкiт тарiлок i блюдець у кiмнатi для слуг, а це означало, що обiд готовий. Сам я обiдаю в себе дома, i до загального обiду менi нема нiякого дiла, а тому залишилось тiльки побажати iм усiм приемного апетиту i знову заспокоiтись у своему крiслi. Тiльки-но я простягнув з цiею метою ноги, як прибiгае iнша жiнка. На цей раз не моя донька, а Ненсi, посудниця. Я перегородив iй дорогу й помiтив, що, коли вона просила мене пропустити ii, обличчя в неi було надуте, – а таке, принципово, як глава служниць, я нiколи не залишаю без з’ясування причини.

– Чому це ви втекли з-за столу? – спитав я. – Що трапилось, Ненсi?

Ненсi спробувала було мовчки вислизнути вiд мене, але я схопив ii за вухо. Вона – гарненька, повновида молода дiвчина, i я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неi.

– Так що ж трапилося? – запитав я вдруге.

– Розанна знову спiзнилась на обiд, – вiдповiла Ненсi, – i мене послали по неi. Всi важкi роботи випадають на моi плечi в цьому будинку. Пустiть мене, мiстер Беттередж!

Розанна, про яку щойно згадала Ненсi, була наша друга покоiвка. Оскiльки я спiвчутливо ставився до нашоi другоi покоiвки (чому – ви зараз довiдаетесь) i помiтив по обличчю Ненсi, що вона побiжить i накинеться на свою подругу з лайливими словами, – а цього обставини зовсiм не вимагали, – менi спало на думку, що менi зараз нiчого робити i що я сам можу сходити за Розанною i натякнути iй бути надалi справнiшою. Я знав, що вона терпляче стерпить це вiд мене.

– А де Розанна? – запитав я.

– Звичайно, на пiсках! – вiдповiла Ненсi, хитаючи головою. – Їй, бачите, сьогоднi було знову погано, i вона вiдпросилась подихати свiжим повiтрям. Вона виводить мене з рiвноваги.

– Іди обiдать, моя люба, – сказав я, – вона не виводить мене з рiвноваги, i я сам сходжу по неi.

Ненсi (в неi чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неi задоволений вигляд, вона мила дiвчина; тодi я поплескую ii по пiдборiддю. Це не розпуснiсть – це звичка.

І ось я взяв цiпок i пiшов на пiски.

Нi! Так справа далi не пiде. Менi прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмiнно треба вислухати iсторiю пiскiв i iсторiю Розанни – з тiеi причини, що справа про алмаз тiсно зв’язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповiдь, i як погано менi це вдаеться! Та що ж я маю робити! Люди й речi так прикро переплутуються в цьому життi i самi напрошуються на вашу увагу. Сприймiмо це спокiйно; я коротко все розповiм, i ми незабаром проникнемо в саму глибину таемницi – обiцяю вам!

Розанна (говорити про особу ранiш, нiж про рiч, вимагае елементарна ввiчливiсть) була единою новою служницею в нашому будинку. Мiсяцiв за чотири до змальовуваних подiй мiледi була в Лондонi i iздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинницi, звiльненi з тюрми, не ставали бiльше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що мiледi цiкавиться цим закладом, вказала iй на одну дiвчину, Розанну Спiрман, i розповiла дуже невтiшну iсторiю, яку в мене не вистачае духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби i вас також. Рiч у тiм, що Розанна Спiрман була злодiйка, але не з тих, якi створюють компанii в Сiтi i обкрадають тисячi людей; вона попалася в руки полiцii, ii запроторили до в’язницi, а потiм направили у виправний будинок. На думку начальницi, Розанна (незважаючи на ii попереднi вчинки) – дiвчина, яких мало, i iй потрiбна тiльки нагода, щоб показати себе гiдною звання християнки. Мiледi (вона дуже щира християнка) сказала начальницi:

– Розанна Спiрман знайде цю нагоду в мене на службi.

Через тиждень Розанна Спiрман найнялась до нас у будинок другою покоiвкою. Крiм мiс Речел i мене, нiхто не знав iсторii цiеi дiвчини. Мiледi, яка багато в чому зi мною радилась, порадилась зi мною i з приводу Розанни. Перейнявши в останнiй час звичку покiйного сера Джона завжди погоджуватися з мiледi, я щиро погодився з нею й вiдносно Розанни Спiрман.

Рiдко трапляеться краща нагода, нiж та, що випала цiй бiднiй дiвчинi у нас. Нiхто iз служниць не мiг з докором нагадати про ii минуле, тому що нiхто його не знав. Вона одержувала платню i користувалася всiма пiльгами нарiвнi з iншими, i час вiд часу мiледi дружнiм слiвцем заохочувала ii. Розанна, я повинен сказати, виявилась гiдною такого лагiдного обходження. Хоча вона була далеко не мiцного здоров’я i часом непритомнiла, про що я вже згадував, своi обов’язки виконувала скромно i беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзiв серед служниць, окрiм моеi доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько трималась до неi.

Не знаю, чому ця дiвчина не подобалась iм. У нiй не було краси, яка викликала б в iнших заздрощi; вона вважалась найнекрасивiшою дiвчиною в нашому будинку, i, крiм того, в неi одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбiльш не подобались ii мовчазнiсть i схильнiсть до самотностi. Вона читала або працювала у вiльнi години, коли iншi теревенили. А коли наставала ii черга вiдпочивати, в дев’яти випадках з десяти спокiйно надiвала капелюшок i йшла собi погуляти. Розанна нiколи не сварилась, нiколи не ображалася, тiльки вперто i ввiчливо трималась осторонь iнших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в нiй було щось таке, що робило ii схожою не на служницю, а на панi. Можливо, це проявлялося в ii голосi, можливо, у виразi ii обличчя. Я можу тiльки сказати, що iншi жiнки помiтили це з самого першого дня, як тiльки Розанна Спiрман ввiйшла в наш будинок, i говорили (цiлком несправедливо), що вона задаеться.

Розповiвши iсторiю Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цiеi дивакуватоi дiвчини, а потiм уже перейти до iсторii пiскiв.

Будинок наш стоiть високо на йоркширському узбережжi, бiля самого моря. Поблизу нас е чудовi мiсця для прогулянок – в усiх напрямах, крiм одного: тут, по-моему, найбiльш неприемно прогулюватися. З чверть милi йдеш похмурим сосновим лiсом i, минувши низькi скелi, опиняешся у найбiльш вiдлюднiй i огиднiй бухтi на всьому нашому узбережжi.

Пiщанi горби спускаються тут до моря i закiнчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одноi. Перша з них мае назву Пiвнiчний, а друга – Пiвденний стрiмчак. Помiж цими двома скелями лежать найстрашнiшi на всьому йоркширському узбережжi зибучi пiски. Пiд час припливу щось вiдбуваеться в iх таемничiй глибинi, примушуючи всю поверхню пiскiв коливатися й тремтiти якнайдивовижнiше. Через це тутешнi жителi i назвали iх Тремтливими пiсками. Великий насип, що простягнувся на пiвмилi уздовж бухти, стримуе натиск океану. І взимку, i влiтку, коли наступае приплив, море наче залишае своi хвилi i на насипу, котить iх, тихо здiймаючись, i безшумно вкривае пiски. Це безлюдне мiсце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважуеться ввiйти в цю бухту. Дiти з нашого рибальського села, яке називаеться Коббс-Голл, нiколи не приходять сюди гратись. Навiть птахи, як менi здаеться, летять подалi вiд Тремтливих пiскiв. Щоб молода жiнка в години свого вiдпочинку, маючи можливiсть вибрати з десяти приемних прогулянок будь-яку i завжди знайти супутникiв, якi пiшли б iз нею, аби тiльки вона сказала iм: «Ходiмте!»– щоб вона вiддала перевагу цiй мiсцинi i працювала або читала тут зовсiм одна, – це над усяке сподiвання, повiрте менi. Однак – пояснюйте собi, як хочете, – а тут любила прогулюватись Розанна Спiрман. Тiльки раз чи двiчi ходила вона в Коббс-Голл на побачення до единого друга, якого мала в нашiй мiсцевостi i про якого розповiм далi. Тепер я йду в цьому самому напрямi кликати дiвчину на обiд. І це щасливо повертае нас до початку розповiдi й направляе знову в сторону пiскiв.

Я Розанни не зустрiв у лiсi. А побачив ii бiля пiщаних горбiв на березi; дiвчина була в маленькому солом’яному капелюшку i в простому сiрому плащi, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскiльки це можливо, свое криве плече. Розанна сидiла самотньо й дивилась на море i на пiски.

Вона здригнулась, коли я пiдiйшов до неi, i вiдвернулась вiд мене. Як старший над слугами, я принципово нiколи не пропускаю нагоди розпитати, чому менi не дивляться в очi; я повернув ii до себе i побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка – один iз пiвдюжини чудових фулярових носовикiв, подарованих менi мiледi, – лежала в мене в кишенi. Я вийняв ii i сказав Розаннi:

– Ходiмо й сядемо зi мною, моя мила, на березi. Я спочатку витру вам очi, а потiм насмiлюся спитати, чого ви плачете.

Коли ви доживете до моiх лiт, ви взнаете, що сiсти на похилому березi значно складнiше, нiж здаеться вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собi очi своею носовою хусточкою, що була значно гiрша вiд моеi – з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокiйною i дуже нещасною, але сiла бiля мене, як слухняна дiвчинка, тiльки-но я iй звелiв. Якщо ви хочете якнайшвидше втiшити жiнку, посадiть ii собi на колiна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна – не Ненсi, у тiм-то вся справа!

– А тепер скажiть менi, моя мила, – запитав я, – чого ви плакали?

– Менi жаль минулих рокiв, мiстере Беттередж, – спокiйно вiдповiла Розанна. – Інодi я згадую свое колишне життя.

– Годi, годi, моя дiвчинко, – сказав я, – ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?

Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дiд i засмальцьовую одяг, коли iм i п’ю. То одна жiнка, то iнша вiдчищають плями на моему одязi. Напередоднi Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищуе всiлякi плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слiд. Дiвчина вказала на це мiсце й похитала головою.

– Пляму знято, – сказала вона, – але мiсце, на якому вона була, все ще видно, мiстере Беттередж, все ще видно!

На зауваження, ненароком зроблене людинi з приводу ii власного сюртука, вiдповiсти не так-то легко. Щось у самiй дiвчинi змусило мене особливо пожалiти ii в цю хвилину. В неi були чудовi карi очi, хоч сама була взагалi й негарна, i вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моеi щасливоi старостi й до моеi репутацii, як на щось таке, чого сама нiколи досягнути не зможе; й мое старе серце сповнилось жалем до нашоi другоi служницi. Оскiльки я не почував себе здатним утiшити ii, менi лишалося зробити тiльки одне – пiти з нею обiдати.

– Допоможiть менi пiдвестися, – сказав я. – Ви спiзнились на обiд, Розанно, i я прийшов покликати вас.

– Ви, мiстере Беттередж! – сказала вона.

– За вами послали Ненсi, – вiв далi я, – але я подумав, що вiд мене ви краще сприймете маленький докiр.

Замiсть того щоб допомогти менi пiдвестись, бiдолаха крадькома взяла мою руку i стиха потисла ii. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, i це iй вдалося, за що я став поважати ii.

– Ви дуже добрий, мiстере Беттередж, – сказала вона. – Я не хочу сьогоднi обiдати, дозвольте менi тут ще трохи посидiти.

– Чому ви любите тут бувати? – запитав я. – Що змушуе вас постiйно приходити на це сумне мiсце?

– Щось приваблюе мене сюди, – сказала дiвчина, виводячи пальцем фiгури на пiску. – Я стараюсь не приходити сюди – i не можу. Інодi, – додала вона стиха, немов лякаючись власноi фантазii, – iнодi, мiстере Беттередж, менi здаеться, що моя могила тут чекае на мене.

– На вас чекае жарена баранина й пудинг iз салом! – сказав я. – Ідiть зараз же обiдати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли фiлософствуеш на голодний шлунок!

Я говорив суворим тоном, вiдчуваючи природне обурення (в моi роки) на двадцятип’ятирiчну жiнку, що говорить про смерть.

Вона, здавалось, не чула моiх слiв; поклавши руку на мое плече, втримала мене бiля себе.

– Менi здаеться, що це мiсце причарувало мене, – сказала вона. – Воно менi ввижаеться увi снi; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаете, мiстере Беттередж, я така вдячна i стараюся заслужити вашоi доброти й довiр’я до мене мiледi. Але iнодi запитую себе, чи не занадто спокiйне i добре життя тут для такоi жiнки, як я, пiсля всього, що я перенесла, мiстере Беттередж, пiсля всього, що я перетерпiла. Я почуваю себе бiльш самотньою серед служниць, анiж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Мiледi i начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такоi жiнки, як я, е чеснi люди. Не лайте мене, милий, добрий мiстере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говорiть мiледi, що я невдоволена. Я задоволена всiм. Лише iнодi в мене бувае неспокiйна душа, от i все.

Вона зняла руку з мого плеча i раптом показала на пiски.

– Гляньте! – промовила вона. – Хiба це не дивовижно? Хiба це не страшно? Я бачила це безлiч разiв, але воно завжди для мене нове, нiби я нiколи не бачила його ранiше!

Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, i страшний пiсок заколивався. Широка коричнева поверхня його повiльно то пiдiймалась, то опускалась, а потiм вкрилася брижами i вся затремтiла.

– Знаете, на що це схоже? – сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. – Схоже на те, нiби сотнi людей задихаються пiд цим пiском, – люди силкуються вийти на поверхню i потопають все глибше i глибше в його страшнiй безоднi! Киньте камiнь, мiстере Беттередж. Киньте камiнь i дивiться, як його всмокче в пiсок!

От навiженi розмови! Ось як голодний шлунок впливае на розтривожену душу! Я хотiв було вiдповiсти (правда гостро, але на користь бiдолашнiй дiвчинi, запевняю вас!), коли раптом почувся голос iз-за пiщаних горбiв, який гукав мене.

– Беттередж! – долинав чийсь голос. – Де ви?

– Тут! – вигукнув я у вiдповiдь, не розумiючи, хто б це мiг бути.

Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бiк, звiдки лунав голос. Я сам збирався було вже пiдвестись, але тут мене вразила раптова змiна в обличчi дiвчини.

Їi щоки вкрилися таким чудовим рум’янцем, якого я нiколи не бачив у неi ранiше; вона вся нiби прояснiла вiд якогось безмовного й радiсного подиву.

– Хто це? – спитав я.

Розанна повторила мое ж запитання.

– Хто це? – сказала вона тихо, швидше до самоi себе, анiж до мене.

Не пiдводячись iз пiску, я повернувся i глянув у той бiк. До нас iшов помiж горбами ясноокий юнак у чудовому свiтло-коричневому костюмi, в таких же рукавичках i капелюсi, з трояндою в петлицi i з усмiшкою на обличчi, яка могла б викликати у вiдповiдь усмiшку навiть у Тремтливих пiскiв. Перш нiж я встиг пiдвестись на ноги, вiн стрибнув на пiсок бiля мене, кинувся менi, за iноземним звичаем, на шию i так мiцно обiйняв, що з мене мало дух не вилетiв.

– Милий, старенький Беттередж, – сказав вiн, – я винен вам сiм шилiнгiв i шiсть пенсiв. Тепер ви пiзнаете, хто я?

Ой лишенько! Це ж був мiстер Френклiн Блек, який приiхав на добрих чотири години ранiше, нiж ми сподiвались!

Не встиг я промовити й слова, як побачив, що мiстер Френклiн iз здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дiвчину; вона ще бiльше зашарiлася, можливо, тому, що зустрiлась очима з поглядом мiстера Френклiна, повернулася i раптом пiшла вiд нас у замiшаннi, цiлком незрозумiлому для мене, не вклонившись молодому джентльменовi i не сказавши менi нi слова. Це зовсiм було не схоже на неi: досi вона була найбiльш ввiчлива i пристойна служниця.

– Що за дивачка! – сказав мiстер Френклiн. – Хотiв би я знати, що дивного знайшла вона в менi?

– Думаю, сер, – вiдповiв я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, – ii здивував ваш закордонний лоск.

Я навiв тут недбале запитання мiстера Френклiна i мою безглузду вiдповiдь – на втiху та заохочення всiм дурням, – бо я примiтив: для обмежених людей великою втiхою е свiдомiсть того, що й той, хто розумнiший за них, iнодi робить не краще, нiж вони. Нi мiстеровi Френклiну з його чудовим закордонним вихованням, нi менi в моi роки, з моею досвiдченiстю i природним розумом, не спало на думку, що означало незрозумiле збентеження Розанни Спiрман. Ми облишили думати про бiдолаху, ледве зник за пiщаними горбами ii сiрий плащ. Ну, то що ж, запитаете ви цiлком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, i, можливо, ви пожалiете Розанну Спiрман так само, як пожалiв ii я, коли взнав усю правду.




Роздiл V


Коли ми залишилися самi, я перш за все зробив третю спробу пiдвестися з пiску. Мiстер Френклiн спинив мене.

– У цьому страшному мiсцi е одна перевага, – сказав вiн, – ми тут самi. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.

Поки вiн говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожiсть iз хлопчиком, якого пам’ятав, у чоловiковi, що був передi мною. Вiн збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не мiг побачити рум’яних щiчок хлопчика, як не змiг би побачити на ньому i його охайноi дитячоi курточки. Колiр обличчя мiстера Френклiна став блiдим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мiй превеликий подив i розчарування, кучерявою каштановою борiдкою й вусами. Його жвава розв’язнiсть була дуже приемна i приваблива – я з цим згоден, – але вона не могла зрiвнятися з колишньою невимушенiстю його поводження. Що ще гiрше, вiн обiцяв зробитись високим i не додержав обiцянки: був витончений, стрункий i добре складений, але нi на крихiтку не вищий середнього зросту. Одне слово, вiн цiлком обманув моi сподiвання. Роки не залишили в ньому нiчого колишнього, крiм ясного, прямого погляду очей. У цьому я знову впiзнав нашого милого хлопчика i на цьому закiнчив своi дослiдження.

– Ласкаво просимо в рiдне мiстечко, мiстере Френклiн, – сказав я. – Тим приемнiше бачити вас, що ви приiхали кiлькома годинами ранiше, нiж ми чекали.

– У мене була причина приiхати ранiше, мiстере Беттередж, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Я пiдозрiвав, на жаль, що за мною слiдкували i пiдстерiгали мене в Лондонi три або чотири днi, i я приiхав iз вранiшнiм, а не з останнiм поiздом, бо менi хотiлось позбутись переслiдувань з боку одного смуглявого iноземця.

Слова цi надзвичайно здивували мене. В головi моiй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусникiв i про здогад Пенелопи, що вони мали намiр завдати якоiсь шкоди мiстеровi Френклiну Блеку.

– Хто слiдкував за вами, сер, i чому? – спитав я.

– Розкажiть менi про трьох iндусiв, якi були у вас сьогоднi, – вiв далi мiстер Френклiн, не звертаючи уваги на мое запитання. – Можливо, Беттередж, мiй iноземець i три фокусники виявляться з однiеi й тiеi ж компанii.

– А звiдки ви взяли про фокусникiв, сер? – спитав я, вiдповiдаючи на запитання запитанням. – Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бiдноi людськоi природи – не сподiвайтесь на бiльше й вiд мене.

– Я бачив Пенелопу, – продовжував мiстер Френклiн, – i вона розповiла менi. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, i справдi – гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька нiжка. Хiба в покiйноi мiсiс Беттередж були цi неоцiненнi якостi?

– У покiйноi мiсiс Беттередж було багато вад, сер, – сказав я. – Одна з них, – якщо ви дозволите назвати ii, – полягала в тому, що вона нiколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, анiж на жiнку, – вона нi на чому не могла спинитися.

– Вона була б саме по менi, – зауважив мiстер Френклiн, – я також нi на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнiшим, нiж ранiше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував ii детально про фокусникiв. «Тато вам усе розповiсть, сер. Вiн зовсiм незвичайна людина для своiх рокiв i висловлюеться знаменито» – власнi слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервонiла. При всiй своiй повазi до вас я не втримався вiд того, щоб… А втiм, це дрiбницi; я знав ii ще дитиною, i вона не стала вiд цього гiршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили цi фокусники?

Я був не зовсiм задоволений своею донькою, – не через те, що вона дозволила мiстеровi Френклiну поцiлувати себе: мiстеровi Френклiну це дозволено робити, – але за те, що вона змусила мене повторяти цю безглузду iсторiю. Однак що ж було дiяти, довелося знову переказати всi обставини. Веселiсть мiстера Френклiна зникала в мiру того, як я розповiдав. Вiн сидiв, насупивши брови i смикаючи себе за бороду. Коли я скiнчив, мiстер Френклiн повторив два запитання, якi головний фокусник поставив хлопчиковi, – здавалось, для того, щоб краще зберегти iх у пам’ятi.

– «Цiею дорогою, а не iншою приiде сьогоднi англiець? Чи мае англiець це при собi?» Я запiдозрюю, – сказав мiстер Френклiн, виймаючи з кишенi запечатаний маленький пакуночок, – що це означае ось цю рiч. А рiч ця, Беттередж, – знаменитий алмаз мого дядька Гернкасла.

– Великий боже, сер! – вигукнув я. – Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого полковника?

– Нечестивий полковник у своiй духiвницi заповiв свiй алмаз у подарунок моiй кузинi Речел у день ii народження, – вiдповiв мiстер Френклiн, – а мiй батько, як виконувач духiвницi нечестивого полковника, доручив менi привезти його сюди.

Якби море, що тихо плескалось по Тремтливих пiсках, раптом перетворилося на моiх очах у суходiл, – навряд чи здивувало б мене бiльше, нiж слова мiстера Френклiна.

– Полковник заповiв алмаз мiс Речел? – вигукнув я. – А ваш батько, сер, виконувач духiвницi полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, мiстере Френклiн, що ваш батько не захотiв би доторкнутись до полковника навiть щипцями!

– Сильно сказано, Беттередж. Що поганого можна сказати про полковника? Вiн належав до вашого часу, а не до мого. Розкажiть менi, що ви знаете про нього, а я розповiм вам, як мiй батько став виконувачем його духiвницi i ще про дещо. Я зробив у Лондонi деякi вiдкриття з приводу мого дядька Гернкасла i його алмаза, якi здаються менi досить потворними, i я хотiв би знати, чи пiдтверджуете ви iх. Ви назвали його щойно «нечестивим». Покопайтесь у своiй пам’ятi, старий друже, i скажiть менi – чому?

Бачачи, що вiн говорить серйозно, я розповiв йому все, що знав.

Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважнi, а то зовсiм зiб’етеся з пантелику, коли ми заглибимося в цю iсторiю. Викиньте з голови дiтей, обiд, капелюшок i все iнше. Постарайтеся забути полiтику, коней, бiржовий курс у Сiтi i неприемностi у вашому клубi. Сподiваюсь, ви не розгнiваетесь на мене за мою смiливiсть: я пишу це тiльки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу. Боже! Хiба ж я не бачив у ваших руках найвидатнiших авторiв, i хiба ж я не знаю, як легко вiдвертаеться ваша увага, коли цього вимагае у вас книжка, а не людина?

Я згадав вище про батька мiледi, старого лорда з запальною вдачею i довгим язиком. У нього було всього-на-всього п’ятеро дiтей. Спочатку двое синiв; потiм, пiсля досить тривалого часу, дружина його знову завагiтнiла, i трое дiвчаток з’явились на свiт одна за одною так швидко, як тiльки дозволила це природа; моя панi, як уже згадувалось, була наймолодша i найкраща з усiх трьох. З двох синiв старший, Артур, успадкував титул i маеток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солiдне багатство, залишене йому одним iз родичiв, i став на вiйськову службу.

Поганий той птах, що бруднить свое власне гнiздо. Я вважаю благородне сiмейство Гернкаслiв своiм власним гнiздом i тому визнаю за ласку, якщо менi дозволять не входити в подробицi про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один з найбiльших негiдникiв у свiтi. Інакше про нього й не скажеш. Вiн почав вiйськову службу з гвардiйського полку i повинен був залишити гвардiю ранiше, нiж йому минуло двадцять два роки, – не будемо говорити чому. Занадто велика суворiсть правил виявилась не пiд силу високоповажному Джоновi. Вiн поiхав у Індiю, подивитися, чи там так само суворо, i понюхати пороху. Що ж до хоробростi, то, треба вiддати йому належне, вiн був помiссю бульдога, бойового пiвня й дикуна. Гернкасл брав участь у штурмi Серiнгапатама. Невдовзi потому вiн перейшов до iншого полку, а незабаром ще до iншого. Тут вiн одержав свiй останнiй чин полковника i пiсля сонячного удару повернувся в Англiю.

Вiн приiхав з такою репутацiею, що всi родичi вiдвернулись вiд нього; мiледi (яка щойно вийшла замiж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловiка), що ii брат нiколи не ступить на порiг ii дому. Люди уникали полковника, тому що його репутацiя була заплямована; але менi треба тут згадати лише про одну пляму, зв’язану з алмазом.

Говорили, що вiн, незважаючи на свою смiливiсть, нiкому не признався, яким чином роздобув цю iндiйську коштовнiсть. Вiн нiколи не намагався продати алмаз – не потребував грошей i (знову треба вiддати йому належне) не дорожив ними. Вiн нiкому його не дарував i не показував жоднiй живiй iстотi. Однi казали, нiби вiн побоюеться, щоб це не накликало на нього неприемностей з боку начальства; iншi (якi не знали справжнього характеру цiеi людини) твердили, що вiн боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.

В останнiх чутках, можливо, i е частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двiчi наражалось на небезпеку в Індii i всi твердо переконанi, що причиною цього був Мiсячний камiнь. Коли полковник повернувся в Англiю i всi вiдвернулись вiд нього, це знову-таки приписувалось Мiсячному каменевi. Таемниця життя полковника заважала йому в усьому i, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища спiввiтчизникiв. Чоловiки не впускали його до своiх клубiв; жiнки (а iх було немало), з якими вiн хотiв одружитись, вiдмовляли йому; друзi й родичi раптом ставали короткозорими, зустрiчаючись iз ним на вулицi.

Іншi за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед свiтом. Але поступитись, навiть коли вiн неправий i коли вся громадськiсть повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Вiн тримав при собi алмаз в Індii, бажаючи цим показати, що не боiться бути вбитим. Залишив при собi алмаз i в Англii, бажаючи показати, що вiн зневажае громадську думку. Ось вам i портрет цiеi людини, як на картинi: характер, що йшов усьому наперекiр, i обличчя хоч i красиве, але з диявольським виразом.

Час вiд часу до нас доходили найрiзноманiтнiшi чутки. Розповiдали, що нiбито вiн почав вживати опiй; нiбито вiн робить якiсь дивнi хiмiчнi дослiди; нiби вiн пиячить i розважаеться з найнепристойнiшими людьми в найбруднiших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вiв самiтне, порочне, таемниче життя; один раз – лише один раз – пiсля його повернення в Англiю, я сам його бачив вiч-на-вiч.

Рокiв за два до того часу, про який я зараз пишу, i рокiв за пiвтора до своеi смертi полковник несподiвано приiхав до мiледi в Лондон. Це було в день народження мiс Речел, двадцять першого червня, i в честь цього дня, як завжди, зiбралися гостi. Лакей прийшов сказати менi, що мене хоче бачити якийсь добродiй. Ввiйшовши в хол, я зустрiв полковника – схудлого, постарiлого, обiдраного, виснаженого, але, як i ранiше, зухвалого i злого.

– Ідiть до моеi сестри, – сказав вiн, – i повiдомте, що я приiхав поздоровити мою племiнницю з днем народження.

Вiн уже кiлька разiв намагався листовно примиритися з мiледi, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити iй неприемнiсть. Але до нас у дiм вiн прийшов уперше. Менi кортiло сказати йому, що в мiледi гостi. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пiшов передати його доручення i, за власним його бажанням, залишив полковника чекати вiдповiдi в холi. Слуги витрiщились на нього, стоячи вiддалiк, наче вiн був ходячою руйнiвною машиною, начиненою порохом i ядрами, i мiг щохвилини вибухнути серед них.

У мiледi теж е крупинка – не бiльше – фамiльноi гарячковостi.

– Скажiть полковниковi Гернкаслу, – вiдповiла вона, коли я передав iй доручення ii брата, – що мiс Верiндер зайнята, а я не хочу його бачити.

Я намагався умовити мiледi дати ввiчливу вiдповiдь, знаючи, що полковник не схильний до тiеi стриманостi, якою звичайно володiють джентльмени. Зовсiм даремно! Фамiльна гарячковiсть обернулась тепер проти мене.

– Коли менi потрiбна ваша порада, – сказала мiледi, – ви знаете, я сама звертаюсь по неi. А зараз я у вас не прошу поради.

Я пiшов з цим дорученням, взявши на себе смiливiсть передати його в новому й виправленому виглядi.

– Мiледi i мiс Речел жалкують, що вони зайнятi, полковнику, – сказав я, – i просять вибачити за те, що вони не матимуть честi побачитися з вами.

Я сподiвався вiд нього вибуху навiть при тiй ввiчливостi, з якою я передав вiдповiдь мiледi. На мiй подив, нiчого подiбного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши цi слова з неприродним спокоем. Очi його, сiрi, блискучi, з хвилину були звернутi на мене; потiм вiн засмiявся. Смiявся не вголос, як iншi люди – смiх його бринiв десь всерединi тихо, зловтiшно iз страшною люттю.

– Дякую вам, Беттередж, – промовив вiн, – я пам’ятатиму день народження моеi племiнницi.

З цими словами вiн повернувся й вийшов з будинку.

Коли через рiк знову настав день народження мiс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в лiжку. А ще через пiвроку, – тобто за пiвроку до того часу, про який я зараз пишу, – мiледi одержала листа вiд одного вельмишановного пастора. Вiн сповiщав iй про двi дивнi сiмейнi новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру, по-друге, що вiн простив i всiх iнших i прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на епископiв i пасторiв) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постiйно перебував у полонi диявола i що останнiй огидний вчинок у життi цього пiдлого чоловiка був той, що (з дозволу сказати) вiн обдурив священика.

Ось, коротко, i все, що я розповiв мiстеровi Френклiну. Я помiтив, що вiн слухае дедалi уважнiше i що розповiдь про те, як сестра вiдмовилась прийняти полковника в день народження його племiнницi, здавалось, вразила мiстера Френклiна, немов пострiл, що влучив у цiль. Хоч вiн i не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю, як це розтривожило його.

– Ви розповiли все, що знали, Беттередж, – зауважив вiн. – Тепер моя черга. Але, перш нiж розповiсти вам, якi вiдкриття зробив я в Лондонi i яким чином був замiшаний у цю справу з алмазом, менi хочеться знати ось що. По вашому обличчю видно, мiй старий друже, що ви нiбито не зовсiм розумiете, до чого веде наша розмова. Чи, може, мене обманюе ваше обличчя?

– Нi, сер, – вiдповiв я. – Мое обличчя, в усякому разi в даному випадку, говорить правду.

– Ну, то я постараюсь, – сказав мiстер Френклiн, – переконати вас роздiлити мою точку зору, перш нiж ми пiдемо далi. В мене виникли три серйознi запитання, зв’язанi з подарунком полковника в день народження моеi кузини Речел. Слухайте мене уважно, Беттередж, i перелiчiть по пальцях, якщо це допоможе вам, – сказав мiстер Френклiн, з деяким задоволенням показуючи цим свою далекогляднiсть, що нагадало менi тi далекi часи, коли вiн був ще хлопчиком. – Перше запитання: чи був алмаз полковника предметом змови в Індii? Друге запитання: чи змовники перебралися слiдом за алмазом полковника в Англiю? І трете запитання: чи знав полковник, що виникла змова навколо алмаза, i чи не зi злим намiром залишив вiн у спадщину неприемностi i небезпеку своiй сестрi через ii невинну доньку? Ось що я хочу знати, Беттередж. Не лякайтесь!

Добре йому було попереджати мене, коли я вже перелякався.

Якщо вiн мав рацiю, в наш спокiйний англiйський дiм раптом увiрвався диявольський iндiйський алмаз, а за ним змова живих шахраiв, кинутих на нас помстою мерця. Ось яким було наше становище, яке вiдкривалось менi в останнiх словах мiстера Френклiна! Хто чув щось подiбне в дев’ятнадцятому столiттi, завважте, у вiк прогресу, в краiнi, що користуеться благами британськоi конституцii! Нiхто нiколи не чув нiчого подiбного, отже, нiхто не може цьому повiрити. А проте я продовжуватиму свою розповiдь.

Коли ви несподiвано злякаетесь до такоi мiри, як злякався я, цей переляк неодмiнно вiдiб’еться на вашому шлунковi. А при такому становищi ваша увага буде вiдвернута, i ви почнете соватись на своему мiсцi. Я мовчки завовтузився на пiску. Мiстер Френклiн помiтив, як я боровся з розтривоженим шлунком чи духом – а це, якщо хочете, одне й те саме, – i, замiсть того щоб почати свою розповiдь, гостро мене спитав:

– Що таке з вами?

Що таке було зi мною? Йому я не сказав, а вам скажу по секрету. Менi закортiло запалити люльку i почитати «Робiнзона Крузо».




Роздiл VI


Нiчим не виявляючи своiх почуттiв, я ввiчливо попрохав мiстера Френклiна вести далi оповiдь. Мiстер Френклiн вiдказав: «Не совайтесь, Беттередж!» – i продовжував.

Першi слова нашого молодого джентльмена роз’яснили менi, що вiдкриття, яке стосуеться нечестивого полковника й алмаза, мiстер Френклiн зробив (перше нiж приiхати до нас) у той час, як вiн вiдвiдав стряпчого свого батька в Гемпстедi. Мiстер Френклiн випадково обмовився, коли вони сидiли удвох пiсля обiду, що батько доручив йому вiдвезти мiс Речел подарунок до дня ii народження. Слово за словом – i розмова скiнчилася тим, що стряпчий розкрив мiстеровi Френклiну, що це за подарунок i як виникли дружнi стосунки мiж покiйним полковником i мiстером Блекомстаршим. Обставини цi такi незвичайнi, що сумнiваюсь, чи я зугарний передати iх своiми словами. Вважаю за краще викласти вiдкриття мiстера Френклiна якомога ближче, його власними словами.

– Чи пам’ятаете ви тi часи, Беттередж, – почав вiн, – коли батько мiй намагався довести своi права на це горезвiсне герцогство? Так от саме в цей час i повернувся з Індii мiй дядько Гернкасл. Батько мiй довiдався, що в нього е якiсь папери, якi можуть стати в пригодi для його процесу. Вiн поiхав до полковника нiби привiтати його з поверненням в Англiю. Але полковника не так-то просто було обдурити. «Вам щось вiд мене потрiбно, – сказав вiн, – iнакше ви не наважилися б ризикувати своею репутацiею, завiтавши до мене». Батько мiй зрозумiв, що йому бiльше нiчого не залишаеться, як вiдверто признатися в усьому; вiн вiдразу ж сказав, що йому потрiбнi папери. Полковник попросив дати йому день на обмiрковування. Вiдповiдь його прийшла у виглядi надзвичайно дивного листа; його показав менi мiй приятель, адвокат. Полковник почав з того, що вiн сам мае просьбу до батька i пропонуе йому дружню послугу за послугу. На вiйнi йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбiльших у свiтi алмазiв. Але в нього е пiдстави гадати, що нi вiн сам, нi його коштовний камiнь не будуть у безпецi – в жодному домi, у жоднiй частинi свiту, – якщо вiн залишить його при собi. За таких ризикованих обставин вiн i вирiшив передати алмаз на зберiгання iншiй людинi. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може вiддати коштовний камiнь на зберiгання в будь-яке мiсце – наприклад, банкiровi чи ювелiровi, в яких е спецiальний сейф для зберiгання особливо цiнних коштовностей. Їi особиста вiдповiдальнiсть у цiй справi буде пасивною. Вона одержуватиме – або сама, або через довiрену особу – на заздалегiдь умовлену адресу, у заздалегiдь встановленi днi, щороку лист вiд полковника з простим повiдомленням, що той ще живий. У разi ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вiрною ознакою того, що його вбито. Тодi – лише за цих обставин – певнi iнструкцii щодо подальшоi долi алмаза, якi в запечатаному виглядi зберiгатимуться разом з ним, мають бути розпечатанi й безумовно виконанi. Якщо батько мiй погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть вiдданi в його розпорядження. Ось що було в листi.

– Що ж зробив ваш батько, сер? – запитав я.

– Що вiн зробив? – повторив мiстер Френклiн. – Я вам скажу, що вiн зробив. Вiн застосував неоцiненну здатнiсть, яка називаеться здоровим глуздом, до оцiнки листа полковника. Вiн оголосив, що вся ця iсторiя – чистiсiнька нiсенiтниця. Просто пiд час своiх мандрiв по Індii полковник роздобув поганеньке скельце i прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим i вжиття пересторог для збереження його життя i цього скельця, то нинi дев’ятнадцяте сторiччя i кожнiй розсудливiй людинi варто лише звернутись до полiцii. Полковник багато рокiв уживае опiй, i якщо единий спосiб дiстати дорогоцiннi папери полягае в тому, щоб сприйняти марення вiд вживання опiю за факт, то батько мiй був цiлком готовий взяти на себе цю смiховинну вiдповiдальнiсть, тим охочiше, що особисто для нього вона не зв’язана нi з яким клопотом. Алмаз i запечатанi iнструкцii вiддали в комору банкiра, а листи полковника, якi перiодично повiдомляли, що вiн живий, одержував i розпечатував стряпчий нашоi сiм’i мiстер Брефф, довiрена особа мого батька. Жодна розумна людина в подiбному становищi не подивилася б на цю справу iнакше. Нам тiльки те й здаеться ймовiрним, Беттередж, що узгоджуеться з нашим власним життевим досвiдом, i ми вiримо романтицi тiльки тодi, коли прочитаемо про неi в газетi.

Менi стало ясно, що сам мiстер Френклiн вважае думку свого батька про полковника необачною й помилковою.

– А яка ваша думка про цю справу, сер? – запитав я.

– Дайте спершу покiнчити з iсторiею полковника, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Для англiйського розуму характерна вiдсутнiсть системи, i ваше запитання, мiй старий друже, е цього прикладом. Коли ми перестаемо виробляти машини, ми (в розумовому вiдношеннi) найнеохайнiший народ у всьому свiтi.

«Ось воно, закордонне виховання! – подумав я. – Вiн, мабуть, у Францii навчився збиткуватись над власною нацiею».

Тим часом мiстер Френклiн знову взявся за перервану нитку розповiдi й продовжував:

– Батько мiй одержав потрiбнi папери i з того часу бiльше не бачив свого швагра. З року в рiк у заздалегiдь умовленi днi заздалегiдь умовлений лист одержував вiд полковника й розпечатував стряпчий Брефф. Я бачив цiлу купу цих листiв. У кожному з них була та ж сама дiлова фраза. «Сер, це засвiдчуе, що я ще живий; нехай алмаз зберiгаеться, як i ранiше. Джон Гернкасл». Ось i все, що вiн писав, i надходило це повiдомлення регулярно, в зазначений день. Але шiсть чи вiсiм мiсяцiв тому вперше змiнилася форма листа. Тепер там значилося: «Сер, кажуть, що я помираю. Приiжджайте до мене й допоможiть менi скласти духiвницю». Стряпчий Брефф поiхав i знайшов полковника в маленькiй примiськiй вiллi, розташованiй на прилеглих до неi землях; тут полковник жив на самотi з того часу, як залишив Індiю. Вiн тримав собак, котiв i птахiв, але з ним не було жодноi людськоi iстоти, крiм служницi, що приходила й доглядала його господарство, та лiкаря. Духiвниця була дуже проста. Полковник витратив бiльшу частину свого багатства на хiмiчнi дослiди. Його духiвниця складалася всього з трьох пунктiв, якi вiн продиктував у лiжку при повнiй своiй свiдомостi. У першому пунктi вiн забезпечував утримання й догляд за своiми тваринами. Другим пунктом засновувалась кафедра експериментальноi хiмii в одному з пiвнiчних унiверситетiв. У третьому полковник вiдписав Мiсячний камiнь як подарунок до дня народження своiй племiнницi з умовою, щоб мiй батько був виконувачем духiвницi. Мiй батько спершу вiдмовився. Однак? подумавши трохи, поступився; почасти через упевненiсть, що обов’язки виконувача духiвницi не завдадуть йому нiякого клопоту, почасти через натяк стряпчого, зроблений ним в iнтересах Речел, – що алмаз все-таки, може, чогось i вартий.

– А полковник не сказав, сер, – запитав я, – з якоi причини вiн вiдписував алмаз мiс Речел?

– Вiн не тiльки сказав, але й написав про цю причину в своiй духiвницi, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Я взяв собi витяг, який ви зараз побачите. Не забiгайте наперед, Беттередж! Все повинно йти по порядку. Я вам розповiв про духiвницю полковника, а тепер ви повиннi почути, що ж сталося пiсля його смертi. Для додержання формальностей необхiдно було оцiнити алмаз, i тiльки пiсля цього можна було затвердити духiвницю. Всi ювелiри, до яких ми зверталися за консультацiею, в один голос пiдтвердили судження полковника, що це один з найбiльших алмазiв у свiтi. Питання про точну оцiнку являло собою серйознi труднощi. За своiми розмiрами це був феномен серед алмазiв, за кольором його цiлком можна було вiднести до особливоi категорii, i, на додаток до цих, не зовсiм визначених фактiв, у ньому виявився гандж – у виглядi плями в самiй серединi каменя. Проте навiть з цiею серйозною вадою найнижча цiна алмаза дорiвнювала двадцяти тисячам фунтiв. Уявiть же собi здивування мого батька: вiн мало не вiдмовився вiд обов’язкiв виконувача духiвницi, мало не випустив з нашоi сiм’i цю дивовижну коштовнiсть! Інтерес, викликаний в ньому цiею справою, змусив його розпечатати iнструкцii, що зберiгались разом з iншими паперами, i, на мою думку, вони дають ключ до виявлення змови, яка загрожувала життю полковника.

– Отже, ви й справдi вiрите, сер, – сказав я, – що змова iснувала?

– Не володiючи чудовим, «здоровим глуздом» мого батька, – вiдповiв мiстер Френклiн, – я гадаю, що життю полковника справдi загрожувала небезпека, про що вiн i говорив. А запечатанi iнструкцii пояснюють, чому вiн все-таки помер спокiйно у своему лiжку. В разi його насильноi смертi (тобто на випадок, якби вiд нього не одержали умовленого листа в заздалегiдь призначений день) батько мiй повинен був таемно вiдiслати Мiсячний камiнь в Амстердам знаменитому майстровi, щоб той розбив його на чотири або шiсть окремих каменiв. Брильянти цi продати, а вирученi грошi використати на заснування тiеi кафедри експериментальноi хiмii, про яку потiм полковник згадав у своiй духiвницi. Тепер, Беттередж, напружте-но свiй винахiдливий розум i скажiть, який висновок можна зробити з вказiвок полковника?

Я зараз же напружив свiй розум. Але через властиву моему розумовi англiйську забарнiсть, у мене в головi все переплуталось, поки мiстер Френклiн вказав на те, що саме вбачати в цьому.

– Запам’ятайте, – сказав мiстер Френклiн, – що цiлiсть алмаза як единого каменя була дотепно поставлена в залежнiсть вiд збереження життя полковника. Вiн не задовольнився тим, що сказав би ворогам, яких побоювався: «Вбийте мене – i ви будете не ближче до алмаза, нiж тепер; вiн там, звiдки ви не можете його дiстати, – в пiдвалах банку». Вiн сказав замiсть цього: «Вбийте мене, i алмаз перестане бути алмазом: стане не тим, чим був». Що це означае?

Тут, як менi здалося, мене осяяла видатна далекогляднiсть, властива iноземцям.

– Знаю, – сказав я. – Це означае, що цiна алмаза зменшиться i злодii залишаться в дурнях.

– Нiчого подiбного! – промовив мiстер Френклiн. – Я про це дiзнався. Алмаз iз плямою, розбитий на окремi частини, коштуватиме дорожче, нiж цiлий, iз тiеi простоi причини, що чотири або шiсть чудових брильянтiв разом повиннi коштувати дорожче, нiж один великий алмаз, який мае пляму. Якби метою змови була звичайна крадiжка заради здобичi, iнструкцii полковника зробили б алмаз ще привабливiшим для злодiiв. За нього можна було б одержати бiльше грошей, а продати його значно легше, якби вiн вийшов з рук амстердамських майстрiв.

– Помилуй Боже, сер! – вигукнув я. – У чому ж тодi полягала змова?

– Змова, вчинена iндусами, яким ранiше належав алмаз, – сказав мiстер Френклiн, – пов’язана з якимсь стародавнiм iндiйським забобоном. Така моя думка, i вона пiдтверджуеться одним фамiльним документом, який зараз при менi.

Тепер я зрозумiв, чому поява трьох iндiйських фокусникiв бiля нашого будинку здалась мiстеровi Френклiну обставиною, що заслуговуе на увагу.

– Я не хочу нав’язувати вам свою думку, – вiв далi мiстер Френклiн. – Думка про обраних служителiв iндiйського культу, якi присвятили себе, незважаючи на всi труднощi й небезпеки, завданню повернути священну нацiональну дорогоцiннiсть i вичiкували для цього слушного моменту, – ця думка, як менi здаеться, цiлком узгоджуеться з тим, що нам вiдомо про терпiння схiдних племен i про вплив схiдних релiгiй. Крiм того, я людина з живою уявою: м’ясник, булочник i податковий iнспектор не здаються менi единою правдоподiбною реальнiстю. Нехай же мiй здогад оцiнюеться як завгодно; перейдiмо до единого практичного питання, що стосуеться нас. Чи залишиться в силi змова навколо Мiсячного каменя пiсля смертi полковника? І чи знав полковник про це, коли залишав своiй племiнницi подарунок до дня ii народження?

Я починав розумiти, що справа ця кiнець кiнцем стосуеться мiледi i мiс Речел. Жодне слово, сказане мiстером Френклiном, тепер не випадало з моеi уваги.

– Коли я взнав iсторiю Мiсячного каменя, – вiв далi мiстер Френклiн, – менi не дуже хотiлось привозити його сюди, але мiстер Брефф нагадав, що хто-небудь повинен же передати моiй кузинi спадщину вiд дядька i що я можу зробити це з таким же успiхом, як i будь-хто iнший. Коли я забрав з банку алмаз, то менi здалося, що за мною слiдкуе на вулицi якась обiрвана смуглява людина. Я пiшов до батька за своiми речами i знайшов там лист, який несподiвано затримав мене в Лондонi. Я повернувся в банк з алмазом i знову побачив цю людину. Знову забираючи алмаз iз банку сьогоднi вранцi, я зустрiв цю людину втрете, вислизнув вiд неi й поiхав (перше нiж вона встигла напасти на мiй слiд) ранковим, замiсть вечiрнього, поiздом. Ось я тут з алмазом у повнiй цiлостi – i яку ж першу новину я чую? Я довiдуюсь, що тут побувало трое мандрiвних iндусiв i що мiй приiзд iз Лондона i те, що я повинен мати при собi, були головним предметом iхньоi розмови у той час, коли вони думали, що вони самi. Не буду просторiкувати про iхнi манiпуляцii з чорнилом, про те, як хлопчику велiли дивитись на нього, щоб побачити людину, що була далеко, i тому подiбне. Штука ця (яку я часто бачив на Сходi) i на мою думку, i на вашу – звичайнiсiньке шахрайство. Питання, яке ми повиннi зараз вирiшити, полягае в тому, чи не помиляюсь я, надаючи великого значення простiй випадковостi, чи справдi ми маемо доказ, що iндуси натрапили на слiд Мiсячного каменя з тiеi хвилини, як його взято з банку?

Але нi вiн, нi я, як здавалось, не мали намiру займатися цим дослiдженням. Ми подивились один на одного, потiм на приплив, який повiльно, все вище й вище, затоплював Тремтливi пiски.

– Про що ви думаете? – раптом спитав мiстер Френклiн.

– Думаю, сер, – вiдповiв я, – що менi хотiлося б закопати алмаз у цей хисткий пiсок i в такий спосiб вирiшити це питання.

– Якщо у вас в кишенi е вартiсть Мiсячного каменя, – вiдповiв мiстер Френклiн, – оголосiть це, Беттередж, та й край!

Цiкаво вiдзначити, як пiдбадьорюе людину невеликий жарт, коли в неi неспокiйно на душi. Тодi нам здалась дуже кумедною думка покiнчити з законною власнiстю мiс Речел i завдати мiстеровi Блеку, виконувачу духiвницi, величезного клопоту, хоч тепер я не можу збагнути, що тут було смiшного.

Мiстер Френклiн перший знову повернувся до предмета розмови. Вiн вийняв з кишенi конверт, розпечатав його й подав менi папiрець, який там лежав.

– Беттередж, – сказав вiн, – ми повиннi в iнтересах моеi тiтки обговорити питання, яка причина примусила полковника залишити цю спадщину своiй племiнницi. Пригадайте, як ледi Верiндер ставилась до свого брата з того часу, як вiн повернувся до Англii, i до того моменту, коли вiн сказав, що пам’ятатиме день народження племiнницi. І прочитайте оце.

Вiн дав менi витяг з духiвницi полковника. Витяг зараз при менi, i я переписую його дослiвно для вас:

«По-трете, нарештi, дарую й вiдписую моiй племiнницi, Речел Верiндер, дочцi та единiй дитинi сестри моеi Джулii Верiндер, вдови, – в тому разi, якщо ii мати, зазначена Джулiя Верiндер, буде жива пiсля моеi смертi, – жовтий алмаз, який належить менi i вiдомий на Сходi пiд назвою Мiсячного каменя. І доручаю моему виконувачевi духiвницi вiддати алмаз або самому, або через якого-небудь надiйного посередника, якого вiн призначить, в особисте володiння вищезазначеноi племiнницi моеi Речел в перше ж святкування дня ii народження пiсля моеi смертi i в присутностi, якщо можливо, моеi сестри, вищезгаданоi Джулii Верiндер. І я бажаю, щоб вищезгаданiй сестрi моiй повiдомили точною копiею третiй – i останнiй – пункт моеi духiвницi, що я дарую алмаз доньцi ii Речел на знак мого повного прощення за ту шкоду, яку завдали ii вчинки моiй репутацii, а особливо на доказ того, що я прощаю, як i годиться вмираючому, образу, завдану менi як офiцеровi i джентльменовi, коли ii слуга, за ii наказом, не впустив мене до неi на день народження ii доньки».

Далi ставилась така умова. Якщо на час кончини заповiдача помре мiледi або якщо не буде в живих мiс Речел, алмаз необхiдно вiдiслати в Голландiю, згiдно з запечатаними iнструкцiями, що зберiгаються разом з ним у банку. Виручена вiд продажу алмаза сума мае бути додана до грошей, уже вiдписаних духiвницею професорам-хiмiкам одного з пiвнiчних унiверситетiв.

Я повернув цю виписку мiстеровi Френклiну, зовсiм не знаючи, що йому вiдповiсти. Досi вважав, як вам вiдомо, що полковник помер так само нечестиво, як i жив. Не скажу, що пiд впливом копii з цiеi духiвницi я змiнив цю думку: скажу тiльки, що духiвниця приголомшила мене.

– Ну, – сказав мiстер Френклiн, – тепер, коли ви прочитали власнi слова полковника, що ви скажете? Привiзши Мiсячний камiнь до тiтки в дiм, послужу я слiпо його помстi чи виправдаю його як християнина, що розкаявся?

– Важко уявити собi, сер, – вiдповiв я, – що вiн помер зi страшною помстою в серцi й огидним обманом на вустах. Одному Боговi вiдома правда. Мене не питайте про це.

Мiстер Френклiн сидiв, крутячи i жмакаючи витяг з духiвницi, немов сподiваючись видавити з неi таким чином iстину. В той же час вiн надзвичайно змiнився: iз жвавого й веселого юнака зробився тепер, незрозумiло чому, млявим, статечним i замисленим.

– Це питання мае двi сторони, – сказав вiн, – об’ективну й суб’ективну. Якiй ви вiддасте перевагу?

Френклiн виховувався не тiльки у Францii, але й у Нiмеччинi. Досi вiн перебував пiд впливом, як я гадав, французького виховання. А тепер (наскiльки я мiг розiбрати) верх взяло нiмецьке. Одне з правил мого життя – нiколи не робити висновкiв з того, чого я не розумiю. Я вирiшив ухилитись вiд вибору об’ективноi чи суб’ективноi сторони. Попросту кажучи, я витрiщив очi i не вiдповiв нiчого.

– Зробимо з усього цього висновок, – сказав мiстер Френклiн. – Чому дядько вiдписав алмаз Речел? Чому не вiдписав вiн його тiтцi?

– Це, в усякому разi, вiдгадати не важко, – сказав я. – Полковник Гернкасл занадто добре знав мiледi, щоб не зрозумiти, що вона не прийме нiякоi спадщини вiд нього.

– Але як вiн мiг знати, що Речел не вiдмовиться так само?

– Чи е на свiтi молода дiвчина, сер, яка могла б устояти перед спокусою прийняти такий подарунок, як Мiсячний камiнь?

– Це суб’ективна точка зору, – сказав мiстер Френклiн. – Вам це робить велику честь, Беттередж, що ви здатнi на суб’ективну точку зору. Але в духiвницi полковника е ще iнша таемниця, досi ще не з’ясована: чому вiн даруе свiй камiнь Речел у день ii народження i лише при тiй умовi, щоб мати ii була жива?

– Не хочу паплюжити небiжчика, сер, – вiдповiв я, – але якщо вiн навмисне залишив у спадщину сестрi клопiт i небезпеку через ii доньку, то неодмiнною умовою цiеi спадщини мало бути, щоб сестра його була жива й вiдчула неприемнiсть усього цього.

– Ого! Так ось якi ви приписуете йому замiри? Це зновтаки суб’ективне тлумачення! Ви бували в Нiмеччинi, Беттередж?

– Нi, сер. А яке ваше тлумачення, дозвольте спитати?

– Менi здаеться, – сказав мiстер Френклiн, – цiлком iмовiрним, що мета полковника полягала не в тому, щоб принести користь племiнницi, якоi вiн навiть нiколи не бачив, а в тому, щоб довести сестрi, що вiн помер, прощаючи ii, причому довести це дуже люб’язно, зробивши ii доньцi подарунок. Це зовсiм iнше пояснення, порiвняно з вашим, Беттередж, i в його основi лежить суб’ективно-об’ективна точка зору. З усього видно, що одне тлумачення може бути таким же справедливим, як i друге.

Довiвши справу до цього приемного i втiшного висновку, мiстер Френклiн, здавалось, вирiшив: вiн виконав усе, що вiд нього вимагають. Потiм простягся на пiску й запитав, що ж йому далi робити.

Вiн виявив себе таким розумним i ясномислячим (перше нiж пуститися в iноземну тарабарщину) i весь час до такоi мiри першенствував надi мною в цiй справi, що я зовсiм не був готовий до раптовоi змiни, коли вiн, безпорадний, звернувся по допомогу до мене. Тiльки згодом я дiзнався вiд мiс Речел, яка перша зробила це вiдкриття, що дивнi змiни й переходи в поведiнцi мiстера Френклiна вiдбувались пiд впливом його iноземного виховання. У тому ж вiцi, коли ми всi ладнi сприймати навколишнiй свiт крiзь призму чужого сприйняття, його послали за кордон, i Френклiн переiздив з краiни до краiни так швидко, що жодна з них не могла зробити на нього бiльшого впливу за iншi. В результатi цього вiн повернувся з такою кiлькiстю рiзних рис у своiй вдачi, якi в тiй чи iншiй мiрi суперечили одна однiй, що здавалось, наче вiн проводив життя в постiйнiй незгодi з самим собою. Мiстер Френклiн мiг бути й дiловою людиною, i ледарем, з плутаниною в головi i ясним розумом, зразком рiшучостi й безпорадностi в один i той же час. У ньому була i французька, й нiмецька, й iталiйська сторони характеру; а первiсний, англiйський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знiвечений, але все-таки в менi залишилось i дещо мое». Мiс Речел звичайно говорила, що iталiйська сторона брала верх у тому разi, коли вiн несподiвано здавався i просив вас зi всiею милою лагiднiстю зняти з нього вiдповiдальнiсть i перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що iталiйська сторона характеру взяла верх i тепер.

– Це вже ви самi повиннi вирiшити, сер, – сказав я, – що робити далi. В усякому разi, це справа не моя.

Мiстер Френклiн, здавалось, не помiтив усiеi сили моiх слiв – у той час вiн був у такому станi, що не бачив нiчого, крiм неба над своею головою.

– Я не хочу лякати тiтку без причини, – промовив вiн, – але я й не хочу залишати ii без необхiдного попередження. Якби на моему мiсцi були ви, Беттередж, скажiть менi, що б ви зробили?

Я сказав йому в двох словах:

– Почекав би.

– Готовий вiд щирого серця, – сказав мiстер Френклiн. – А чи довго ж?

Я почав пояснювати свою думку.

– Наскiльки розумiю, сер, – сказав я, – хто-небудь повинен же вiддати цей клятий алмаз мiс Речел у день ii народження, i ви це можете зробити з таким же успiхом, як i будь-хто iнший. Дуже добре. Сьогоднi двадцять п’яте травня, а день народження – двадцять першого червня. В нашому розпорядженнi майже чотири тижнi. Почекаемо й побачимо, що трапиться за цей час, i ми або попередимо мiледi, або нi – залежно вiд обставин.

– Поки що прекрасно, Беттередж, – вигукнув мiстер Френклiн. – Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнiв?

– Те саме, що робив ваш батько, сер, – вiдповiв я. – Ваш батько здав його на зберiгання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберiгання в банк у Фрiзiнголлi.

Фрiзiнголл – наше найближче мiсто, i його банк такий же надiйний, як i Англiйський банк.

– Коли б я був на вашому мiсцi, сер, – додав я, – то негайно поiхав би верхи з алмазом у Фрiзiнголл до того, як повернуться дами.

Необхiднiсть iхати куди-небудь та ще й верхи змусила мiстера Френклiна блискавично прийняти вертикальне положення. Вiн схопився на ноги i безцеремонно примусив пiдвестись i мене.

– Беттередж, ви – справжне золото, – сказав вiн. – Ходiмо, i накажiть негайно осiдлати найкращого коня.

Тут, дякувати Боговi, первiсний англiйський фундамент проступив нарештi крiзь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклiн, якого я пам’ятав, ще як вiн був дитиною: вiн, як бувало ранiше, пожвавiшав перед поiздкою верхи й нагадав менi добрi давнi часи. Осiдлати для нього коня? Я осiдлав би йому дванадцятеро коней, якби вiн тiльки змiг поскакати верхи на всiх разом!

Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осiдлали найпрудкiшого з усiеi стайнi коня, i мiстер Френклiн поспiшно поiхав ще раз вiддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокiт копит його коня i я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це менi увi снi.




Роздiл VII


Поки я перебував у такому розгубленому станi, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рiвновагу своi думки, менi на дорозi зустрiлась донька моя Пенелопа (точнiсiнько так, як i ii покiйна мати колись на схiдцях) i вiдразу ж почала вимагати, щоб я розповiв iй про все, що ми говорили з мiстером Френклiном. За даних обставин залишилось тiльки одне – вiдразу ж притупити цiкавiсть Пенелопи. Я вiдповiв iй, що ми з мiстером Френклiном розмовляли про зовнiшню полiтику й договорились до того, що обидва заснули на сонцi. Спробуйте дати вiдповiдь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас iз делiкатним запитанням – будьте певнi, що, з природноi жiночоi ласкавостi, вони поцiлують вас i знову почнуть приставати при першiй же нагодi.

У другiй половинi дня повернулись мiледi i мiс Речел. І як же вони здивувались, коли почули, що приiжджав мiстер Френклiн Блек – i знову поiхав верхи. І звичайно, вони тут же поставили делiкатнi запитання: чи варто говорити, що «зовнiшня полiтика» i «мiцний сон на сонцi» для них вже не годились. Не придумавши нiчого iншого, я сказав, що приiзд мiстера Френклiна з ранковим поiздом слiд розглядати лише як одне з його дивацтв. Коли мене запитали, невже вiд’iзд його верхи був також дивацтвом, я вiдповiв: «Так, дивацтво», – i вiдбувся, здаеться, дуже вдало.

Подолавши труднощi з дамами, я зiткнувся iз ще бiльшими труднощами, коли повернувся до своеi кiмнати. Ввiйшла Пенелопа з природною жiночою ласкавiстю поцiлувати мене i – з природною жiночою цiкавiстю – поставити нове запитання. Цього разу вона захотiла довiдатися, що сталося з нашою другою покоiвкою, Розанною Спiрман.

Залишивши мiстера Френклiна й мене на Тремтливих пiсках, Розанна, як виявилось, повернулась додому в надзвичайно дивному, незрозумiлому настроi. Вона мiнилась на обличчi (якщо вiрити Пенелопi) всiма кольорами райдуги. То веселилась, то сумувала без будь-якоi видимоi причини. Не переводячи духу, вона сипала сотнi запитань про мiстера Френклiна i вiдразу ж розсердилась на Пенелопу за те, що та висловила здогад, нiби вона могла зацiкавитися стороннiм джентльменом. Помiтили, як вона, посмiхаючись, писала iм’я мiстера Френклiна на днi свого робочого ящика. Потiм ii застали, коли вона зi сльозами на очах дивилася в дзеркало на свое деформоване плече. Чи знала вона ранiше мiстера Френклiна? Це було зовсiм неможливим! Чи чули вони щонебудь одне про одного? Не могло цього бути! Я мiг засвiдчити, що подив мiстера Френклiна був щирий, коли вiн побачив, як дiвчина витрiщила на нього очi. А Пенелопа могла засвiдчити, що дiвчина зi щирою цiкавiстю розпитувала про мiстера Френклiна. Розмова наша не клеiлась доти, поки донька моя не висловила найбезглуздiший здогад, який я будь-коли чув у життi.

– Тату, – сказала Пенелопа цiлком серйозно, – лишаеться тiльки одне пояснення: Розанна закохалася в мiстера Френклiна Блека з першого ж погляду.

Вам доводилося чути про гарненьких молодих панночок, що закохуються з першого погляду, i ви вважали це цiлком природним. Але щоб служниця, яка вийшла з виправного будинку, негарна з себе i з деформованим плечем закохалася з першого погляду в джентльмена, що приiхав у гостi до ii панi?! Чи знайдете ви подiбну нiсенiтницю в якому-небудь романi? Я реготав до слiз. Пенелопа за мою веселiсть розсердилась на мене.

– Я ранiше не помiчала, щоб ти був жорстоким, тату, – сказала вона дуже тихо i вийшла.

Слова моеi доньки немов облили мене холодною водою. Я розгнiвався на себе за те, що розхвилювався, коли вона промовила iх, – але ж це було саме так. Тепер, з вашого дозволу, змiнимо предмет розповiдi. Жаль, що я змушений був написати про це – i не без причини, як ви побачите далi.

Настав вечiр: дзвiнок, який сповiщав, що вже час переодягатися до обiду, пролунав ранiше, нiж мiстер Френклiн повернувся з Фрiзiнголла. Я сам принiс гарячоi води до нього в кiмнату, сподiваючись почути пiсля цього несподiваного запiзнення про яку-небудь пригоду. Але на мое превелике розчарування (напевно, й на ваше) не скоiлось нiчого. Мiстер Френклiн не зустрiвся з iндусами нi по дорозi туди, нi на зворотному шляху. Вiн вiддав Мiсячний камiнь у банк, сказавши просто, що цей камiнь дуже дорого коштуе, i привiз розписку в кишенi. Я зiйшов униз, вiдчуваючи, що пiсля всiх наших вранiшнiх тривог про алмаз кiнцiвка ця занадто буденна.

Як вiдбулася зустрiч мiстера Френклiна з тiткою й кузиною, не знаю.

Я багато дав би, щоб прислуговувати за столом у цей день. Але при моему становищi це прислуговування в домi за обiдом (за винятком великих сiмейних свят) означало б принизити свою гiднiсть в очах iнших слуг, – мiледi й без того вважала мене досить схильним до прислуговування: нi до чого було шукати ще однiеi нагоди для цього. Вiстi з «верхнiх сфер» того вечора принесли менi Пенелопа й лакей. Пенелопа сказала, що мiс Речел нiколи не займалась так старанно своею зачiскою й нiколи не здавалась такою веселою й гарною, як при зустрiчi з мiстером Френклiном у вiтальнi. Лакей донiс, що додержання шанобливого спокою в присутностi «високих гостей» i прислуговування мiстеровi Френклiну Блеку за обiдом – двi речi найбiльш несумiснi, якi тiльки доводилось йому зустрiти при виконаннi своiх обов’язкiв. Пiзнiше ввечерi ми почули, як вони грали й спiвали дуети. Мiстер Френклiн брав високо, мiс Речел ще вище, а мiледi грала, невiдступно йдучи за ними до благополучного кiнця, i чудово, i приемно було чути iхнi голоси, що лунали вночi крiзь вiдчиненi на терасу вiкна. Ще пiзнiше я вiднiс мiстеровi Френклiну содовоi води й коньяку й побачив, що мiс Речел зовсiм витiснила з його голови думку про алмаз.

– Найчарiвнiша дiвчина з усiх, кого я бачив пiсля повернення в Англiю! – Ось i все, що я мiг добитись вiд нього, поки намагався перевести розмову на бiльш серйознi предмети.

Близько пiвночi я разом з моiм помiчником (Самюелем, лакеем) обiйшов, як звичайно, довкола будинку, щоб позамикати дверi. Коли всi дверi були замкнутi, за винятком бокових, що ведуть на терасу, я вiдiслав Самюеля спати, а сам вийшов подихати перед сном свiжим повiтрям.

Нiч випала тиха й парка, на небi сяяв мiсяць, що був саме на пiдповнi. Було так тихо навкруги, що я час вiд часу чув слабкий i глухий шум моря, коли прибiй пiдкочувався до пiщаного берега бiля гирла нашоi бухточки. Будинок стояв так, що на терасi було темно; але яскраве мiсячне свiтло осявало всипану гравiем дорiжку, що лежала по другий бiк тераси. Подивившись на небо, а потiм на стежку, я побачив людську тiнь, що падала з-за рогу будинку.

Бувши старим, але хитрим, я не закричав; проте, оскiльки я, на нещастя, також був i незграбним, ноги на гравii зрадили мене. Не встиг я пiдкрастись до рогу, як почув тупiт нiг, легших за моi, – i, як менi здалося, не однiеi пари – що поквапно вiддалялися. Коли я дiстався до рогу, «непроханi гостi» повтiкали в чагарник по той бiк дорiжки i зникли з очей у хащах парку. З чагарника вони легко могли пробратися через нашу огорожу на шлях. Якби я був на сорок рокiв молодший, я, можливо, i встиг би спiймати iх, перш нiж вони втечуть з нашого парку. Тепер же я повернувся, щоб взяти на пiдмогу молодшу людину. Тихенько Самюель i я взяли рушницi, обiйшли навколо будинку й оглянули чагарник. Пересвiдчившись, що в наших володiннях нiхто не переховуеться, ми повернулись. Переходячи через дорiжку, де я бачив тiнь, я вперше помiтив маленький блискучий предмет, що лежав на гравii, освiтлений мiсяцем. Пiднявши цей предмет, я побачив, що це була маленька пляшечка з густою, приемного запаху, рiдиною, чорною, мов чорнило.

Я нiчого не сказав Самюелевi. Але, згадавши, що Пенелопа говорила менi про фокусникiв i про те, як вони наливали чорнило на долоню хлопчика, я вiдразу здогадався, що сполохав трьох iндусiв, якi вештались коло будинку й намагалися своiм язичницьким способом дiзнатись цiеi ночi про алмаз.




Роздiл VIII


Тут на хвилину треба спинитися.

Вдавшись до спогадiв i перегорнувши щоденник Пенелопи, я бачу, що ми можемо швидко познайомитися з перiодом мiж приiздом мiстера Френклiна Блека i днем народження мiс Речел. Бiльша частина цього часу минула, не принiсши з собою нiчого, що варто було б занотувати. З вашого дозволу i з допомогою Пенелопи я згадаю тут лише про деякi подii, щоб потiм далi розповiдати iсторiю день за днем, як тiльки ми дiйдемо до того часу, коли Мiсячний камiнь став у нашому домi предметом загальноi уваги.

Почну з пляшечки чорнила, що приемно пахло, яку я знайшов уночi на посипанiй гравiем дорiжцi.

Наступного ранку (двадцять шостого числа) я показав мiстеровi Френклiну цю чаклунську штуковину й розповiв йому про нiчну пригоду. Мiстер Френклiн вирiшив, що iндуси не тiльки полювали за алмазом, але й були настiльки наiвними, що вiрили в свое чаклунство (вiн мав на увазi тi знаки, якi вони робили над головою хлопчика, наливши чорнила на його долоню i сподiваючись, що хлопчик побачить людей i предмети, недоступнi для людського ока). Мiстер Френклiн сказав менi, що i в нас, так само як i на Сходi, е люди, якi займаються цими чудернацькими фокусами (однак без чорнила) i називають iх французькою назвою, чимсь на взiрець «ясновидiння».

– Запевняю вас, – сказав мiстер Френклiн, – iндуси переконанi, що ми залишили алмаз тут, i привели з собою ясновидющого хлопчика, щоб вiн показав iм дорогу до нього, як тiльки вони проберуться вночi в будинок.

– Ви гадаете, сер, що вони повторять свою спробу? – запитав я.

– Це залежить вiд того, що саме хлопчик може сказати. Якщо вiн здатний побачити алмаз крiзь залiзний сейф фрiзiнголльського банку, iндуси поки що не турбуватимуть нас своiми вiдвiдинами, а якщо нi – ми ще матимемо нагоду схопити iх у чагарнику ранiше, нiж мине кiлька ночей.

Я чекав, цiлком упевнений, що ми матимемо нагоду застукати «непроханих гостей», але дивна рiч – нагода ця бiльше не повторилася.

Чи довiдались фокусники в мiстi, що мiстер Френклiн був у банку, i зробили з цього вiдповiдний висновок, чи хлопчик насправдi змiг побачити алмаз там, де вiн тепер зберiгався (у що я особисто аж нiяк не вiрю), чи це, врештi, було простим збiгом обставин, але незаперечним було одне: жодна тiнь iндуса бiльше не з’являлась бiля нашого будинку протягом тижнiв, що лишились до дня народження мiс Речел. Фокусники все ще ходили по мiсту й околицях, займаючись своiм ремеслом, а мiстер Френклiн i я вирiшили почекати, що буде далi, не турбуючи передчасно пройдисвiтiв своею пiдозрою. Цим звiтом про вчинки обох сторiн i закiнчуеться все, що я маю поки що сказати про iндусiв.

З двадцять дев’ятого числа мiс Речел i мiстер Френклiн знайшли новий спосiб бавити час, який iнакше iм нiкуди було б подiти. Є причини звернути особливу увагу на заняття, яке iх захопило, бо воно мае певне вiдношення до того, що сталося пiзнiше.

Взагалi кажучи, в життi вельможних панiв е дуже небезпечний пiдводний камiнь – iхне власне неробство. Життя цих панiв здебiльшого проходить у вишукуваннi якого-небудь заняття; i цiкаво спостерiгати – особливо якщо у них е смак до чогось розумового, – як часто вони необачно втягуються в бридке заняття. В дев’яти випадках з десяти вони починають або мучити кого-небудь, або псувати що-небудь i при цьому вони твердо переконанi, що вдосконалюють свiй розум тодi, як, просто кажучи, тiльки зчиняють розгардiяш у будинку. Менi доводилось бачити, як пани (на превеликий жаль, дами не були винятком) розгулюють цiлими днями, наприклад з порожнiми коробочками з-пiд пiлюль i ловлять ящiрок, жукiв, павукiв i жаб, а повертаючись додому, настромлюють бiдолах на булавки або безжалiсно рiжуть iх на шматочки. Ви бачите, як ваш пан чи панi розглядають у збiльшувальне скло нутрощi павука, або ви натрапляете на схiдцях на жабу без голови; i коли ви хочете довiдатись, що означае ця огидна жорстокiсть, вам кажуть, що молодий пан чи молода панi мають нахил до природознавства. Інодi, знову-таки, ви бачите, як вони цiлими годинами псують чудовi квiти гострими iнструментами задля безглуздоi цiкавостi – з чого зробленi квiти. Хiба колiр iхнiй зробиться кращий або запах буде приемнiший вiд того, що вони це взнають? Але треба ж бiдолашним панам провести час, вiрнiше, треба ж якось згаяти час. О, панове! Ви борсалися в грязюцi й лiпили з неi пирiжки, коли були дiтьми, а коли виросли – поверхово займаетеся бридкими науками, рiжете павукiв i псуете квiти. У першому i в другому випадку весь секрет полягае в тому, що вашiй бiдолашнiй безтурботнiй головi нема про що думати, а вашим бiдолашним бездiяльним рукам нема чого робити. І кiнчаеться тим, що ви починаете псувати фарбами полотно i наробите на весь будинок смороду; або розведете в скляному ящику з брудною водою пуголовкiв, вiд яких усiх у будинку нудить; або почнете вiдкопувати i збирати тут i там шматочки камiнцiв, посипаючи ними домашню провiзiю; або займаетесь фотографiею, бруднячи своi пальцi i нещадно спотворюючи фiзiономii всiх мешканцiв будинку. Безперечно, доводиться тяжко людям, якi своiми руками мусять здобувати засоби до життя: одяг, щоб прикрити свое тiло, пристанище вiд негоди, iжу, щоб iснувати. Але порiвняйте найтяжчу працю, яку вам будь-коли доводилось виконувати, з тим неробством, яке змушуе псувати квiти й перевертати шлунки павукiв, i дякуйте своiй щасливiй зiрцi, що ваша голова повинна про щось думати, а вашi руки повиннi щось робити.

З задоволенням скажу, що мiстер Френклiн i мiс Речел не мучили нiкого. Вони обмежились тим, що вчинили розгардiяш, а зiпсували, треба вiддати iм належне, всього-на-всього дверну панель.

Унiверсальний генiй мiстера Френклiна, який нахапався всього потроху, дiйшов i до так званого «декоративного живопису». Вiн повiдомив нам, що винайшов нову сумiш для розведення фарб, так званий «розчинник». Із чого вiн виготовляеться, я не знаю, а що вiн являе собою, можу сказати в двох словах: вiн смердiв. Оскiльки мiс Речел неодмiнно хотiла випробувати своi здiбностi на цiй сумiшi, мiстер Френклiн послав у Лондон за матерiалами i приготував речовину з таким запахом, що навiть собаки чхали, коли заходили до кiмнати; примусив мiс Речел одягти фартушок з нагрудником i дав завдання розмальовувати ii власну маленьку вiтальню, названу, через брак вiдповiдного англiйського слова, «будуаром». Почали з дверей. Мiстер Френклiн зiскрiб з них пемзою весь чудовий лак i зробив те, що вiн назвав «грунтовкою». Потiм мiс Речел розмалювала дверi, за його вказiвкою й допомогою, вiзерунками i девiзами – грифонами, птахами, квiтами, купiдонами тощо, копiюючи малюнки, зробленi знаменитим iталiйським живописцем, iменi якого я не пригадую, – того самого, що залишив свiтовi кiлька своiх дiв Марiй i мав кохану з булочноi. Робота ця довго тривала i до того ж була брудна. Але наша панна й молодий джентльмен, здавалося, не втомлювались за нею. Коли не iздили верхи, не приймали гостей, не сидiли за столом, не спiвали – вони удвох, примостившись рядочком i проявляючи бджолину працьовитiсть, псували дверi. Який це поет сказав, що сатана завжди придумуе якусь шкоду навiть i для рук нероб? Якби вiн був на моему мiсцi в цьому будинку й бачив мiс Речел iз пензлем, а мiстера Френклiна з його розчинником, вiн не змiг би написати нiчого правдивiшого вiд того, що пишу я.

Варто згадати наступний день, недiлю, четверте червня.

Того вечора ми в кiмнатi слуг уперше обговорили домашне питання, яке, так само як i розмальовування дверей, мае вiдношення до майбутнiх подiй.

Спостерiгаючи, як мiстеровi Френклiну i мiс Речел приемно бути разом i яка це була б з усiх поглядiв чудова пара, ми, цiлком природно, гадали, що вони, окрiм розмальовування дверей, займуться чимось iншим; дехто з нас говорив, що не мине й лiто, як у будинку буде весiлля. Іншi (на чолi зi мною) погоджувалися, що, цiлком iмовiрно, мiс Речел вийде замiж, але сумнiвалися (з причин, якi зараз будуть викладенi), що мiстер Френклiн Блек буде ii женихом.

У тому, що мiстер Френклiн закоханий, нiхто не сумнiвався. Труднощi полягали в тiм, щоб зрозумiти мiс Речел. Дозвольте познайомити вас з нею; пiсля цього полишу вам самим розгадати ii – якщо ви зможете це зробити.

У день народження нашоi молодоi панночки, що настане двадцять першого червня, iй сповниться вiсiмнадцять рокiв. Якщо вам подобаються брюнетки (а вони, як я чув, останнiм часом не в модi у великосвiтському товариствi) i якщо у вас немае особливоi прихильностi до солiдноi комплекцii, я скажу, що ви зроду не бачили такоi гарненькоi дiвчини, як мiс Речел. Вона була маленька i струнка, але з чудовою поставою. Досить побачити, як вона сiдае, встае i, особливо, як вона ходить, i ти переконуешся, що грацiя ii фiгури (якщо ви пробачите менi цей вираз) була цiлком природною i не залежала вiд ii вбрання. Я нiколи нi в кого не бачив такого чорного волосся, як у неi. Очi ii були такi ж чорнi, як i волосся; нiс, повинен я визнати, трохи замалий. Рот i пiдборiддя (говорячи словами мiстера Френклiна) – ласi шматочки для богiв, а колiр ii обличчя (за твердженням того ж самого незаперечного авторитету) був такий же ясний, як i сонце, з тiею великою перевагою, що на нього завжди приемно дивитись. Додайте до всього вищесказаного, що вона тримала голову прямо, гордовито, аристократично i мала чистий, дзвiнкий, як метал, голос i посмiшку, яка дуже мило виникала спочатку в очах, перш нiж з’явитись на губах, – i ось вам на весь зрiст ii портрет; я намалював його так, як зумiв.

А що можна сказати про ii вдачу? Невже в цього чудового створiння не було вад? У неi було стiльки ж iх, скiльки й у вас, добродiйко, – нi бiльше нi менше.

Якщо говорити серйозно, то моя мила гарненька мiс Речел, поряд з безлiччю принад i чарiвностей, мала одну ваду i, заради справедливостi, я змушений це визнати. Мiс Речел вiдрiзнялась вiд бiльшостi своiх ровесниць тим, що в неi були своi власнi iдеi i вона була така вперта, що навiть не визнавала мод, якщо цi моди не задовольняли ii. В дрiбницях така незалежнiсть була цiлком стерпна, але в справах важливих заходила (як вважали мiледi i я) занадто далеко. Мiс Речел мiркувала так, як взагалi мало хто з жiнок удвiчi старших за неi мiркуе, нiколи не питала поради, нiколи не говорила заранi, що вона збираеться робити, нiколи нi з ким не дiлилася секретами й потаемними думками – навiть з матiр’ю. В малих i великих справах, з людьми, яких вона любила, i з людьми, яких вона ненавидiла (в першому i другому випадках з однаковою енергiею), мiс Речел завжди дiяла по-своему, покладаючись i в радiснi, i в прикрi хвилини свого життя тiльки на себе. Дуже часто я чув, як мiледi казала:

– Найкращий друг i найлютiший ворог Речел – вона сама.

Додам до цього ще одне i на цьому закiнчу.

При всiй ii потайностi i свавiльностi, в нiй не було й тiнi фальшi. Я зроду не пам’ятаю, щоб вона будь-коли не додержала слова; я не пам’ятаю, щоб вона будь-коли сказала «нi», думаючи «так». Пригадую, як у дитинствi ця добра душа не раз приймала на себе провину й зазнавала кари за яку-небудь провину любимоi подруги; нiхто нiколи не чув вiд неi признання, коли це викривалось i ii допитували. Але нiхто при цьому не чув також, щоб вона збрехала. Вона дивилась вам прямо в обличчя, хитаючи своею голiвкою, i говорила просто:

– Не скажу!

Знову покарана за це, вона признавалася, що жалкуе, промовивши «не скажу», але, незважаючи на те, що ii садовили на хлiб i воду, все-таки мовчала. Свавiльна, страшенно свавiльна iнодi – я згоден з цим; а все ж таки це було найчарiвнiше створiння, яке будь-коли родилось на свiт. Можливо, ви знайдете тут деяку суперечнiсть. У такому разi дозвольте сказати вам по секрету. Вивчайте уважнiше вашу дружину протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ваша добра дружина не буде суперечити сама собi, то, борони вас боже, ви одружились з дивачкою!

Отож я познайомив вас iз мiс Речел, i тепер ми безпосередньо пiдiйшли до питання про погляди цiеi молодоi дiвчини на шлюб.

Дванадцятого червня моя панi послала запрошення одному джентльменовi в Лондон, щоб вiн приiхав на день народження мiс Речел. Цьому щасливчиковi, як я гадав, Речел i вiддала свое серце. Як i мiстер Френклiн, вiн був ii кузеном. Звали його мiстер Годфрi Еблуайт.

Друга сестра мiледi (не лякайтеся, цього разу ми не будемо занадто глибоко вдаватися в сiмейнi справи) розчарувалась у коханнi, а потiм, аби лише вийти замiж, зважилась на те, що називаеться «нерiвним шлюбом». Вся сiм’я страшенно збаламутилась, коли високоповажна Каролiна неодмiнно захотiла бути дружиною мiстера Еблуайта, фрiзiнголлського банкiра. Вiн був дуже багатий i дуже лагiдноi вдачi i привiв на свiт величезну сiм’ю – i це говорить проти нього. Однак час i прогрес сучасноi освiченостi зробили свою справу, i нерiвний шлюб був щасливим. Ми тепер всi лiберали (рука руку мие), яке менi дiло, чи ви в парламентi, чи нi, смiттяр ви чи герцог? Це сучасний погляд, i я додержуюсь цього погляду. Еблуайти мешкали в чудовому будинку з парком, недалеко вiд Фрiзiнголла. Вони вельми достойнi люди, i iх дуже поважають у наших краях. Ми не придiлятимемо iм занадто багато уваги на цих сторiнках, за винятком мiстера Годфрi, другого сина мiстера Еблуайта, який, з вашого дозволу, займе тут важливе мiсце, бо вiн мае вiдношення до мiс Речел.

При всьому блиску, розумi i взагалi хороших якостях мiстер Френклiн навряд чи мiг, на мою думку, перевершити мiстера Годфрi в очах нашоi молодоi панночки.

По-перше, мiстер Годфрi вигiдно вiдрiзнявся своiм зростом, що сягав понад шiсть футiв; обличчя в нього було яснорожеве, повновиде й округле, чисто виголене, на головi – чудове довге русяве волосся, недбало зачiсане назад. Але для чого я намагаюся змальовувати його? Якщо вам траплялось бувати в комiтетi жiночоi благодiйностi в Лондонi, ви знаете мiстера Годфрi Еблуайта так само добре, як i я. Вiн був адвокатом за професiею, дамським догiдником за характером i доброзичливим самаритянином за переконанням. Приймання вiд жiнок пожертвувань i подавання допомоги потребуючим жiнкам не могли без нього обiйтися. В благодiйних товариствах допомоги бiдним матерям, у товариствi Святоi Магдалини по порятунку розпусниць, в об’еднаннях ритористiв, якi займалися влаштуванням на роботу бiдних жiнок замiсть бiдних чоловiкiв, залишаючи останнiх викручуватись, як самi знають, – скрiзь вiн був вiце-президентом, директором, консультантом. Де тiльки засiдае за столом жiночий комiтет, там i мiстер Годфрi з капелюхом у руцi верховодить, стримуючи гарячковiсть зборiв i ведучи милих дам тернистим дiловим шляхом. Я гадаю, що це був найвикiнченiший фiлантроп (з невеликим достатком) в iсторii Англii. На благодiйних мiтингах нелегко було знайти такого, як вiн, промовця, здатного видавити сльози i грошi. Це був стопроцентний громадський дiяч. В останнiй раз, коли я був у Лондонi, моя панi зробила менi двi приемностi: вона послала мене в театр подивитись танцiвницю, яка всiх зводила з розуму, i в Екстерхолл послухати мiстера Годфрi. Танцiвниця виступала з оркестром. Джентльмен – з носовою хусточкою i склянкою води. Було повно людей i на виставi балетного, i на виставi ораторського мистецтва. І при всьому цьому – вiн (я маю на увазi мiстера Годфрi) виявився надзвичайно простою, приемною й лагiдною людиною. Вiн любив усiх. І всi любили його. Тепер помiркуйте самi, якi шанси мав мiстер Френклiн чи будь-хто iнший iз звичайною репутацiею i звичайними здiбностями поряд з такою людиною?

Чотирнадцятого числа одержали вiдповiдь вiд мiстера Годфрi.

Вiн прийняв запрошення моеi панi приiхати на торжества в середу (у день народження мiс Речел) i пообiцяв пробути до п’ятницi, дня, коли вiн у справах жiночих благодiйних установ змушений буде повернутися до мiста. Разом з листом мiстер Годфрi надiслав вiршi, присвяченi, як вiн висловився, «дню рiздва» своеi кузини. Менi передавали, що мiс Речел, приеднавшись до мiстера Френклiна, жартувала над цими вiршами за обiдом, i Пенелопа, що була на боцi мiстера Френклiна, торжествуюче запитала мене, яка моя думка з цього приводу.

– Мiс Речел навмисне ввела тебе, моя люба, в оману, – вiдповiв я, – а мене не так-то легко обдурити. Ось почекай, слiдом за своiми вiршами з’явиться i сам мiстер Еблуайт.

Моя донька вiдповiла, що мiстер Френклiн може спробувати щастя ранiше, нiж услiд за вiршами з’явиться поет. І я повинен визнати, що справдi, мiстер Френклiн не залишив жодноi невикористаноi можливостi, щоб здобути прихильнiсть мiс Речел.

Хоча мiстер Френклiн був одним з найзапеклiших курцiв, яких тiльки доводилось менi зустрiчати, вiн вiдразу ж залишив сигари, коли вона якось сказала, що терпiти не може запаху тютюну, яким пропахнув його костюм. Вiн так погано спав пiсля того, як прийняв рiшення обмежити себе в курiннi, i, позбувшись заспокiйливого дiяння тютюну, до якого звик, приходив кожного ранку з таким засмученим i виснаженим виглядом, що мiс Речел сама попросила його знову почати палити. Але нi! Вiн не захотiв повертатись до того, що може викликати в нiй бодай хвилинне невдоволення; вiн рiшуче доведе справу до кiнця й поверне собi сон – рано чи пiзно, самою лише силою волi й терпiнням. Ви можете сказати, що така вiдданiсть (як говорив дехто iз слуг) не могла не вплинути належним чином на мiс Речел – вiдданiсть, яка до того ж пiдтримувалася щоденним розмальовуванням дверей. Все це дуже добре, але в неi у спальнi висiла фотокарточка мiстера Годфрi; на нiй той зображений пiд час виголошування промови на благодiйному мiтингу, так що волосся в нього розлiталось вiд вихору власноi красномовностi, i з очима, що якнайчарiвнiше виманювали грошi з вашоi кишенi. Що скажете ви на це? Кожного ранку – сама Пенелопа менi признавалася – зображення мужчини дивилось, як причiсувалась мiс Речел. Вiн сам незабаром дивитиметься на це в натурi, – така була моя думка.

Шiстнадцятого червня сталась подiя, яка, як менi здавалося, ще бiльше знизила шанси мiстера Френклiна.

Цього ранку до нас приiхав якийсь незнайомець, що говорив по-англiйському з iноземним акцентом, i захотiв у якiйсь справi побачити мiстера Френклiна Блека. Справа ця не могла стосуватись алмаза з двох причин: по-перше, мiстер Френклiн нiчого не сказав менi про це; по-друге, вiн повiдомив про свою розмову (здаеться, пiсля вiд’iзду незнайомця) мiледi. Напевно, вона щось натякнула про це доньцi. Як би там не було, розповiдали, що того ж вечора пiд час гри на фортепiано мiс Речел робила дошкульнi зауваження мiстеровi Френклiну вiдносно людей, з якими вiн водився, i правил, якi вiн засвоiв за кордоном. Наступного дня вперше не розмальовували дверей. Я запiдозрюю, що який-небудь необачний вчинок мiстера Френклiна на континентi (зв’язаний з жiнкою чи боргом) спричинився до неприемностей в Англii. Та все це лише здогади. В даному разi не тiльки мiстер Френклiн але, як це не дивно, й мiледi нiчого менi не розповiли.

Сiмнадцятого числа хмара, судячи з усього, знову розвiялась. Вони знову почали розмальовувати дверi i здавалися такими ж добрими друзями, як i ранiше. Якщо вiрити Пенелопi, мiстер Френклiн скористався примиренням, щоб освiдчитися мiс Речел, i не дiстав нi згоди, нi вiдмовлення. Моя донька була впевнена (за деякими ознаками i прикметами, якими я не вважаю за потрiбне набридати вам), що молода панi ухилилась вiд пропозицii мiстера Френклiна, не вiрячи в ii серйознiсть, а потiм у глибинi душi жалкувала, що обiйшлася з ним таким чином. Хоч Пенелопа була в бiльш близьких стосунках з своею молодою панi, нiж звичайно бувають покоiвки, тому що вони з дитинства майже виховувались разом, – а все-таки я надто добре знав стриманий характер мiс Речел, щоб повiрити в таку вiдвертiсть з ii боку. В даному випадку, як менi здавалось, моя донька бажане сприймае як дiйснiсть.

Дев’ятнадцятого числа сталась нова подiя. До нас приiздив лiкар. Його запросили прописати лiки однiй особi, яку я вже мав нагоду вiдрекомендувати вам на цих сторiнках, – нашiй другiй покоiвцi, Розаннi Спiрман.

Ця бiдолашна дiвчина, яка приголомшила мене, як вам уже вiдомо, на Тремтливих пiсках, не раз викликала подив протягом того часу, про який я пишу. Думка Пенелопи, що ii подруга закохалася в мiстера Френклiна (моя донька за моiм наказом, тримала це в глибокiй таемницi) здавалась менi, як i ранiше, безглуздою. Але повинен визнати, що я сам i донька моя помiтили, що поведiнка нашоi другоi покоiвки стала щонайменше таемничою.

Наприклад, вона раз у раз потрапляла на очi мiстеровi Френклiну – крадькома, але потрапляла. Вiн звертав на неi увагу не бiльше, нiж на кiшку: йому i в голову не спадало хоч раз поглянути на некрасиве обличчя Розанни. Апетит бiдолахи, i без того поганий, зовсiм пропав, а на ii очах вранцi лишались явнi слiди безсоння i слiз. Одного разу Пенелопа зробила цiкаве вiдкриття, про яке ми нiкому не сказали: вона застала Розанну бiля туалетного столика мiстера Френклiна, коли та крадькома виймала з петельки рожу, подаровану йому мiс Речел, i натомiсть вставляла таку саму, але зiрвану нею самою. Пiсля цього вона разiв зо два зухвало вiдповiла менi на мою доброзичливу пораду поводитись обережнiше i, що ще гiрше, вона була не занадто ввiчлива в тих небагатьох випадках, коли мiс Речел ненароком зверталась до неi.

Мiледi помiтила цю змiну i спитала мене, що я думаю про це. Я намагався вигородити дiвчину, вiдповiвши, що, на мою думку, вона не зовсiм здорова, i скiнчилося тим, що послали, як уже згадувалось, дев’ятнадцятого числа по лiкаря. Вiн сказав, що в неi розладнанi нерви, i висловив сумнiв, чи здатна вона для послуг. Мiледi запропонувала вiдправити ii для змiни повiтря на одну з наших вiддалених ферм. Розанна просила з сльозами на очах, щоб iй дозволили залишитись, i в лиху годину я порадив мiледi випробувати ii ще деякий час. Як показали подii i як ви незабаром побачите, я не мiг придумати гiршоi поради. Якби тiльки можна було хоч одним оком заглянути в майбутне, я тодi власною рукою вивiв би Розанну Спiрман з нашого дому.

Двадцятого числа одержали записку вiд мiстера Годфрi. Вiн збирався заночувати в Фрiзiнголлi, щоб порадитися з батьком в однiй справi. Наступного дня опiвднi вiн i двi його старшi сестри мали приiхати до нас верхи, ще задовго до обiду. Окрiм записки, вiн надiслав у подарунок мiс Речел гарненьку шкатулку з китайського фарфору, зi свiдченням любовi й побажанням усього найкращого. А мiстер Френклiн подарував iй простий медальйон, удвiчi дешевший за шкатулку; i все-таки моя донька Пенелопа – така вже упертiсть жiнок – пророкувала йому успiх.

Дякувати Боговi, ми дiйшли нарештi до дня народження. Признайтесь, що цього разу я, здаеться, вiв розповiдь, не дуже вiдвертаючи вашу увагу дрiбницями. І звеселiться, я порадую вас новим роздiлом, який введе вас у саму суть iсторii.




Роздiл IX


Двадцять першого червня, в день народження, погода зранку була похмура й мiнлива, але до полудня зовсiм прояснилось.

Ми, слуги, почали цей щасливий день, як завжди, iз вручення своiх невеличких подарункiв мiс Речел i промови, яку я виголошую щороку як глава слуг. Цим я наслiдую метод, прийнятий королевою при вiдкриттi парламенту, – тобто говорю кожного року майже одне й те саме. Мою промову (так само, як i промову королеви) до ii виголошення чекають з нетерпiнням, як щось таке, чого ранiше не чули. Коли ж вона виявляеться зовсiм не новою, слухачi, хоча й бурчать потроху, але сподiваються почути щось новiше в майбутньому роцi. Легко керувати людьми i в парламентi, i на кухнi – ось який треба зробити з цього висновок.

Пiсля снiданку мiстер Френклiн мав зi мною таемну нараду з приводу Мiсячного каменя: настав час забрати його з фрiзiнголлського банку й вiддати у власнi руки мiс Речел.

Чи вiн пробував знову освiдчитися своiй кузинi в коханнi i дiстав облизня, чи тривале безсоння збiльшило дивнi суперечностi i нерiшучiсть його характеру – я не знаю. Одне тiльки ясно, що мiстер Френклiн виявив себе досить невигiдно вранцi, в день народження. Вiн двадцять разiв мiняв своi намiри вiдносно алмаза протягом двадцяти хвилин. Що ж до мене, то я додержувався простих фактiв, уже вiдомих нам. Адже не трапилось нiчого такого, що дало б нам пiдставу турбувати мiледi з приводу алмаза чи вiдмiнити законне зобов’язання, за яким мiстер Френклiн мав передати алмаз своiй кузинi. Такий був мiй погляд на справу, i хоч мiстер Френклiн багато разiв мiняв свое рiшення, вiн змушений був нарештi погодитися зi мною. Ми вирiшили, що пiсля снiданку вiн поiде верхи у Фрiзiнголл i привезе алмаз i, очевидно, мiстера Годфрi з двома молодими панночками, його сестрами.

Прийнявши таке рiшення, наш молодий джентльмен знову пiшов до мiс Речел.

Вони провели весь ранок i частину дня за розмальовуванням дверей. Пенелопа стояла поряд i, за iхньою вказiвкою, розмiшувала фарби, а мiледi, перед снiданком, то входила в кiмнату, то виходила, приклавши до носа хусточку (вони зловживали цього дня розчинником мiстера Френклiна), i даремно намагалась вiдiрвати обох малярiв вiд роботи. Лише о третiй годинi вони зняли фартухи, вiдпустили Пенелопу (яка найбiльше потерпiла вiд розчинника) i змили з себе весь цей бруд. Але досягли, чого хотiли – закiнчили розмальовувати дверi до дня народження i дуже пишалися своею роботою. Грифони, купiдони i все iнше, повинен я визнати, вийшло дуже красиве на погляд, але було там усього цього так багато i так воно було переплутане квiтами й девiзами, а пози представленi так ненатурально, що купiдони цi неприемно врiзались у вашу пам’ять на багато годин пiсля того, як ви мали нагоду подивитись на них. Якщо я додам, що пiсля закiнчення ранковоi роботи Пенелопа блювала, то кажу це не з упередження проти розчинника. Нi! Нi! Вiн перестав смердiти, як тiльки висох, а якщо мистецтво вимагае подiбних жертв, то хоч Пенелопа й рiдна донька менi, я скажу: нехай мистецтво одержить цю жертву.

Мiстер Френклiн закусив наспiх i поiхав у Фрiзiнголл по своiх кузин (як вiн сказав мiледi) i по Мiсячний камiнь (як було вiдомо тiльки нам обом).

Оскiльки це був один з тих урочистих днiв, коли я повинен був зайняти мiсце бiля буфета й порядкувати пiд час обiду, то в перiод вiдсутностi мiстера Френклiна в мене було про що мiркувати. Подбавши про вино i зробивши огляд чоловiчiй i жiночiй челядi, яка повинна була прислуговувати за обiдом, я пiшов до себе зiбратися з думками, поки з’являться гостi. Затягнувшись – ви знаете чим – i заглянувши – ви знаете, в яку книжку (про неi я вже мав нагоду згадувати на цих сторiнках), я заспокоiвся i тiлесно, й душевно. Мене збудив – не вiд дрiмоти, а вiд задуми – тупiт копит, i я пiшов зустрiчати кавалькаду, що складалася з мiстера Френклiна, його кузена i двох кузин – супроводжував iх грум старого мiстера Еблуайта.

Мiстер Годфрi дуже вразив мене тим, що був схожий на мiстера Френклiна в одному вiдношеннi – вiн, здавалося, був не в настроi. Гiсть, як звичайно, лагiдно потис менi руку i ввiчливо висловив задоволення, що бачить свого старого друга Беттереджа в доброму здоров’i. Але був якийсь похмурий, чого я нiяк не мiг зрозумiти, i, коли я запитав про здоров’я його батька, вiдповiв дуже коротко:

– Як завжди!

Зате обидвi мiс Еблуайт були веселi за двадцятьох, i це з лихвою вiдновлювало рiвновагу. Вони були майже такi ж високi на зрiст, як i iхнiй брат, жвавi, свiтловолосi, рум’янi дiвчата, з надмiром плотi i кровi; так i пашiло вiд них здоров’ям i веселiстю. Бiдолашнi конi вгинались пiд ними, i коли дiвчата зiскочили з сiдел (не чекаючи допомоги), то, запевняю вас, пiдстрибнули на землi, наче гумовi м’ячi. Все, що говорять обидвi мiс Еблуайт, починаеться з великоi лiтери «О», а все, що вони роблять, супроводиться галасом; вони хихотiли й вищали – до дiла й не до дiла, з найменшого приводу. Цокотухи – ось як я iх прозвав.

Скориставшись галасом, зчиненим цими панянками, я нишком у передпокоi обмiнявся слiвцем-другим i з мiстером Френклiном.

– Благополучно привезли алмаз, сер?

Вiн кивнув головою i вдарив по нагруднiй кишенi свого сюртука.

– Не бачили iндусiв?

– Жодного.

Пiсля цього вiн запитав про мiледi i, почувши, що вона в маленькiй вiтальнi, пiшов прямо туди. Не пробув там i хвилини, як пролунав дзвiнок, i Пенелопа доповiла мiс Речел, що мiстер Френклiн Блек хоче з нею говорити.

Проходячи передпокоем через пiвгодини пiсля цього, я раптом спинився, неначе прикипiв до мiсця, почувши вигуки з маленькоi вiтальнi. Не можу сказати, щоб я злякався, – в цих вигуках менi почулось улюблене «О» обох мiс Еблуайт. Однак я ввiйшов (пiд приводом необхiдностi спитати, чи вже час подавати обiд), щоб довiдатись, чи не сталося чогось серйозного.

Бiля столу стояла, мов зачарована, мiс Речел iз злополучним алмазом полковника в руках. По обидва ii боки стояли навколiшки Цокотухи, пожираючи очима коштовний камiнь i скрикуючи вiд захоплення кожного разу, як вiн випромiнював новий блиск. Бiля протилежного кiнця столу стояв мiстер Годфрi, сплескуючи руками, як доросла дитина, i стиха промовляючи своiм спiвучим голосом:

– Чудовий! Чудовий!

Мiстер Френклiн сидiв на стiльцi бiля книжковоi шафи, смикаючи себе за борiдку i тривожно поглядаючи в сторону вiд вiкна. А там, бiля вiкна, повернувшись спиною до всього товариства, стояв об’ект його споглядання – мiледi, що тримала в руках витяг з духiвницi полковника.

Вона повернулась до мене обличчям, коли я спитав розпорядження щодо обiду, i я побачив фамiльну зморшку в неi на лобi, i фамiльний норов проглянув у куточках ii рота.

– Зайдiть через пiвгодини до мене в кiмнату, – вiдповiла вона. – Я маю вам дещо сказати.

З цими словами вона вийшла з вiтальнi. Було ясно, що мiледi була збентежена тими самими сумнiвами, якi охопили мiстера Френклiна й мене пiд час нашоi наради на Тремтливих пiсках. Що означала спадщина Мiсячного каменя? Чи те, що вона жорстоко i несправедливо обiйшлася зi своiм братом? Чи брат ii був ще гiрший, нiж вона думала про нього? Таке серйозне питання повинна була розв’язати мiледi, тим часом як ii донька, нiчого не знаючи про вдачу полковника, стояла у вiтальнi з його подарунком у руках.

Не встиг я слiдом за мiледi вийти з кiмнати, як мiс Речел, завжди уважна до старого слуги, який живе у них з дня ii народження, спинила мене:

– Погляньте, Габрiеле, – сказала вона i пiднесла алмаз до сонячного промiння, що падало з вiкна.

Господи помилуй! Оце так алмаз! Завбiльшки з яйце сивки! Блиск, що струменiв iз нього, був схожий на сяйво повного мiсяця. Коли ви вдивлялися в цей камiнь, його золотава глибина притягувала ваш погляд до себе так, що ви не бачили нiчого iншого. Глибина його здавалась невимiрною, цей камiнь, який ви могли тримати великим i вказiвним пальцями, здавався бездонним, як саме небо. Спочатку вiн був на сонцi; потiм ми зачинили вiконницi, i вiн засяяв у темнотi своiм власним мiсячним блиском. Не дивно, що мiс Речел була зачарована; не дивно, що кузини ii раз у раз скрикували. Алмаз до такоi мiри зачарував i мене, що я так само голосно вигукнув: «О», як i Цокотухи. Лише один з нас залишався спокiйний – це мiстер Годфрi. Вiн обiйняв за талiю своiх сестер i, поглядаючи поблажливо то на алмаз, то на мене, сказав:

– Вуглець, Беттередж! Звичайнiсiнький собi вуглець, мiй добрий друже!

Я гадаю, що вiн сказав це з метою просвiтити мене. Але вiн лише нагадав менi про обiд. Я пошкандибав униз, до своеi команди офiцiантiв. Коли я виходив, мiстер Годфрi промовив:

– Милий, старий Беттередж! Я почуваю до нього щиру пошану.

Тiеi хвилини, як вiн удостоював мене цим виявом своеi прихильностi, вiн обiймав своiх сестер i нiжно позирав на мiс Речел. Ось який запас любовi таiвся в ньому! Мiстер Френклiн був справжнiсiньким дикуном у порiвняннi з ним.

Через пiвгодини я з’явився, як було наказано, в кiмнату мiледi.

Те, що вiдбулося цього разу мiж мною i моею панi, було, в основному, повторенням того, що вiдбулося мiж мiстером Френклiном i мною на Тремтливих пiсках, з тiею лише рiзницею, що я промовчав про фокусникiв, бо досi нiщо не давало менi приводу лякати мiледi щодо цього. Коли мене вiдпустили, я не мiг не помiтити, що, з точки зору мiледi, полковником керували найпiдлiшi мотиви i що вона постараеться при першiй же нагодi вiдiбрати в доньки Мiсячний камiнь.

Повертаючись на свою половину, я зустрiв мiстера Френклiна. Вiн запитав, чи не бачив я його кузини Речел. Нi, я не бачив. А чи не мiг би я сказати йому, де його кузен Годфрi? Нi, не мiг; але я почав запiдозрювати, що кузен Годфрi повинен бути недалеко вiд кузини Речел. Пiдозрiння мiстера Френклiна, мабуть, прийняло той же напрям. Вiн сильно смикнув себе за борiдку, пiшов i замкнувся в бiблiотецi, грюкнувши дверима так, що з цього багато що стало ясно.

Мене вже не вiдривали вiд приготувань до святкового обiду, поки не настав час i менi самому причепуритися для зустрiчi гостей. Тiльки-но я одягнув свiй бiлий жилет, як з’явилась Пенелопа, нiби для того, щоб причесати рiденьке волосся, що лишилося в мене на головi, i поправити мою бiлу краватку. Дiвчинка моя була дуже весела, i я бачив, що вона хоче щось менi сказати. Вона поцiлувала мене в лисину й шепнула:

– Новина, тату! Мiс Речел вiдмовила йому.

– Кому? – запитав я.

– А тому, з жiночого комiтету, – вiдповiла Пенелопа. – Осоружний хитрун! Я ненавиджу його за те, що вiн намагаеться витiснити мiстера Френклiна.

Якби я мiг вiльно дихнути, я, звичайно, запротестував би проти таких непристойних виразiв на адресу видатного фiлантропа. Але донька моя в цю хвилину зав’язувала менi краватку, i вся сила ii почуттiв перейшла в ii пальцi. Нiколи в життi ще не нависала надi мною подiбна загроза бути задушеним.

– Я бачила, як вiн повiв ii у розарiй, – розповiдала Пенелопа, – i сховалася за гостролистом, щоб подивитися, як вони повертатимуться. Вони пiшли туди рука в руку, смiючись, а повернулись нарiзно, похмурi, як могила, дивлячись у рiзнi сторони, так що помилитись було неможливо. Я була, тату, несказанно рада! Є на свiтi хоч одна жiнка, яка може встояти проти мiстера Годфрi Еблуайта; а якби я була ледi, я була б iншою.

Тут я хотiв знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щiтку, i вся сила ii пальцiв перейшла туди. Якщо ви лисi, ви зрозумiете, як вона мене подряпала. Якщо ж ви не лисi, пропустiть цi рядки i дякуйте Боговi, що у вас е захист мiж головною щiткою i шкiрою вашоi голови.

– Мiстер Годфрi спинився по другий бiк гостролиста, – продовжувала Пенелопа. – «Ви вважаете за краще, – сказав вiн, – щоб я залишився у вас, наче нiчого не сталось?» Мiс Речел блискавично обернулася до нього. «Ви прийняли запрошення моеi матерi, – сказала вона, – i ви тут разом з ii гостями. Якщо не хочете викликати зайвих розмов у домi, звичайно, залишитесь тут!» Вона зробила кiлька крокiв, а потiм нiби трохи полагiднiшала. «Забудьмо, що сталось, Годфрi, – сказала вона, – i залишимось кузенами». Вона подала йому руку, яку вiн поцiлував, що я вважала б за вiльнiсть, а потiм вона пiшла. Вiн трохи постояв, схиливши голову й поволi копирсаючи каблуком яму в пiску; нiколи в життi не бачила я бiльш сконфуженоi людини. «Незручно! – процiдив вiн крiзь зуби, пiдвiвши очi i попрямувавши до будинку. – Дуже незручно!» Якщо це була його думка про самого себе, то вiн мав цiлковиту рацiю. Звичайно, дуже негарно. Адже вийшло, тату, як я вам давно казала! – вигукнула Пенелопа, востанне дряпнувши мене щiткою з усiеi сили. – Мiстер Френклiн – ось кого вона любить!

Я заволодiв щiткою i розкрив рот, щоб висловити iй докiр, на який, признаюсь, слова i поведiнка моеi доньки цiлком заслуговували.

Але не встиг я вимовити й слова, як знадвору почувся стукiт колiс. Це почали з’iжджатися гостi. Пенелопа вiдразу втекла. Я одягнув фрак i подивився на себе в дзеркало. Голова моя була червона, мов рак, але в iнших вiдношеннях я був одягнутий для вечiрньоi церемонii цiлком пристойно, як i годиться. Я вийшов у передпокiй якраз вчасно, щоб доповiсти про двох перших гостей. Вам нiчого ними особливо цiкавитись. Це були батько й мати фiлантропа – мiстер i мiсiс Еблуайт.




Роздiл X


Один за одним вслiд за Еблуайтами прибували гостi, поки всi не з’iхалися. Включаючи господарiв, зiбралось двадцять чотири чоловiка. Це було прекрасне видовище, коли всi посiдали за стiл i ректор фрiзiнголлський пiдвiвся i з чудовою вимовою прочитав молитву.

Не буду стомлювати вас перелiком гостей. Ви не зустрiнете нiкого з них удруге – в усякому разi, в моiй частинi оповiдi, – за винятком двох.

Цi двое сидiли по обидва боки мiс Речел, яка, наче цариця свята, цiлком природно, була центром загальноi уваги. Цього разу вона бiльше, нiж звичайно, привертала погляди присутнiх, бо (на таемне невдоволення мiледi) у неi на грудях сяяв чудовий подарунок, який затьмарив усi iншi, – Мiсячний камiнь. Його подарували без оправи, але цей унiверсальний генiй, мiстер Френклiн, зумiв iз допомогою своiх вправних пальцiв i срiбного дроту пришпилити його, як брошку, до ii бiлого плаття. Звичайно, всi захоплювалися дивовижними розмiрами i красою алмаза. І тiльки двое сказали щось не зовсiм звичне про нього – це було двое гостей, про яких я згадував, що сидiли обабiч мiс Речел.

Гiсть з лiвого боку – мiстер Кендi, наш фрiзiнголлський лiкар.

Це був приемний, товариський, маленький чоловiчок. Однак я повинен визнати, в нього була одна вада: вiн любив до речi й не до речi захоплюватися своiми власними жартами i досить необачно встрявати в розмову з незнайомими людьми. В товариствi вiн завжди робив помилки i ненароком сварив людей помiж собою. В медичнiй практицi вiн був значно обережнiший, керуючись якоюсь iнтуiцiею (за словами його ворогiв), яка виявлялась безпомилковою там, де розсудливiшi лiкарi робили помилки. Те, що вiн сказав про алмаз мiс Речел, було сказано, як звичайно, у виглядi мiстифiкацii чи жарту. Вiн благав ii (в iнтересах науки) взяти алмаз i спалити.

– Ми спочатку нагрiемо його, мiс Речел, – казав лiкар, – до певноi температури, потiм пiддамо впливовi повiтря, малопомалу випаруемо алмаз i визволимо вас вiд зайвих турбот по зберiганню такого цiнного коштовного каменя.

Мiледi слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, нiби хотiла, щоб лiкар говорив серйозно i щоб йому вдалося викликати в мiс Речел бажання пожертвувати заради науки своiм подарунком.

Другий гiсть, що сидiв праворуч вiд моеi панночки, був видатний громадський дiяч – славнозвiсний iндiйський мандрiвник, мiстер Мартует, який, ризикуючи життям, проник, переодягнений, туди, де нiколи ще не ступала нога жодного европейця.

Це був довготелесий, худорлявий, мускулястий, смаглявий, мовчазний чоловiк. У нього був стомлений вигляд i дуже твердий, уважний погляд. Ходили чутки, нiби йому набридло буденне життя серед людей в наших краiнах i вiн нудьгуе по диких краiнах Сходу. За винятком того що вiн сказав мiс Речел з приводу ii алмаза, навряд чи промовив вiн i шiсть слiв чи випив склянку вина за весь обiд. Мiсячний камiнь був единий предмет, що якоюсь мiрою зацiкавив його. Слава цього каменя, напевне, дiйшла до нього давно, коли вiн подорожував у якихось небезпечних мiсцях в Індii. Вiн весь час мовчки дивився на камiнь, поки мiс Речел не почала нiяковiти, i потiм сказав iй, як завжди, спокiйно:

– Якщо ви коли-небудь поiдете в Індiю, мiс Речел, не берiть з собою подарунка вашого дядька. Індiйський алмаз бувае iнодi предметом релiгiйного культу в Індii. Я знаю одне мiсто i один храм у цьому мiстi, де ваше життя не протривало б i п’яти хвилин, якби ви з’явились з цим алмазом.

Мiс Речел, перебуваючи в безпецi в Англii, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка загрожувала б iй в Індii. Цокотухи були в ще бiльшому захопленнi – вони покидали своi ножi й виделки i голосно закричали:

– О, як цiкаво!

Мiледi завовтузилась на своему стiльцi i змiнила тему розмови.

У мiру того, як проходив обiд, менi ставало все яснiше, що це свято далеко не так вдалося, як вдавались попереднi.

Пригадуючи тепер цей день народження i те, що трапилося пiзнiше, я майже схильний гадати, що це триклятий алмаз навiяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро частував гостей вином i, як привiлейована особа, ходив навколо столу з тими стравами, яких брали мало, i шептав гостям:

– Будь ласка, покуштуйте, я знаю, що це вам сподобаеться.

У дев’яти випадках з десяти вони куштували з пошани до старого оригiнала Беттереджа, як вони мене називали, але все марно. Розмова не клеiлась, i менi самому було нiяково. А коли хто-небудь i починав розмову, то все якось не до ладу. Наприклад, мiстер Кендi, лiкар, наплiв таких нiсенiтниць, яких я досi ще вiд нього не чув. Ось послухайте одну з його розмов i ви збагнете, що я повинен був вiдчувати, стоячи бiля буфета, як людина, що всiм серцем бажала успiху святу.

Серед жiнок, що сидiли за обiдом, була шановна мiсiс Тредголл, вдова професора. Ця добра дама безперестану говорила про свого покiйного чоловiка, жодного разу не сказавши присутнiм, що вiн уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожнiй дорослiй людинi в Англii вiдомо про це. В одну iз заминок, що настала в розмовi, хтось згадав про нецiкавий i досить непристойний предмет – про анатомiю людського тiла; i вiдразу ж мiсiс Тредголл завела розмову про свого покiйного чоловiка, не згадуючи, як завжди, що вiн помер. Анатомiя, за ii словами, улюблене заняття професора в часи дозвiлля. На нещастя, мiстер Кендi, який сидiв навпроти i нiчого не знав про небiжчика, почув ii. Як людина надзвичайно чемна, вiн скористався з цiеi нагоди, щоб вiдразу запропонувати професоровi своi послуги.

– Нещодавно в хiрургiчному коледжi ми одержали кiлька чудових кiстякiв, – сказав мiстер Кендi через стiл своiм гучним веселим голосом. – Я дуже раджу, добродiйко, професоровi оглянути iх, коли в нього трапиться вiльна годинка.

Стало так тихо, що можна було б почути, як падае булавка. Гостi (з поваги до пам’ятi професора) сидiли всi мовчки. Я в цей час стояв позад мiсiс Тредголл, частуючи ii чаркою рейнвейну. Вона схилила голову й промовила дуже тихим голосом:

– Мого любимого чоловiка вже нема.

На нещастя, мiстер Кендi не почув ii слiв i, нiчогiсiнько не пiдозрюючи, продовжував через стiл ще голоснiше i ввiчливiше нiж ранiш:

– Можливо, професор не знае, що з карткою члена коледжа вiн може бувати там щодня, окрiм недiлi, вiд десятоi до четвертоi години?

Мiсiс Тредголл ще нижче, до мереживного комiра, схилила голову i ще тихiше повторила врочистi слова:

– Мого любимого чоловiка вже нема.

Я моргав мiстеровi Кендi через стiл. Мiс Речел штовхала його в бiк. Мiледi кидала на нього багатозначнi погляди. Зовсiм даремно! Вiн вiв далi з добродушнiстю, яку не можна було нiяк спинити:

– Я був би вельми радий послати професоровi мою картку, якщо повiдомите його адресу.

– Його адреса, сер, могила, – сказала мiсiс Тредголл, раптом втративши терпiння, i заговорила з такою силою й люттю, що аж задзвенiли чарки: – Професор помер десять рокiв тому!

– О великий Боже! – промовив мiстер Кендi.

За винятком Цокотух, якi зареготали, такий смуток охопив усе товариство, нiби всi ладнi були пiти слiдом за професором i, подiбно до нього, волати з могили.

Але досить про мiстера Кендi. Решта гостей поводилась так само непристойно, як i лiкар. Коли iм слiд було говорити, вони мовчали, а коли починали розмову, то все невлад. Мiстер Годфрi, звичайно такий красномовний на трибунi, зовсiм не хотiв проявляти себе в приватному товариствi. Чи вiн був сердитий, чи засоромлений пiсля своеi поразки в квiтнику – не можу сказати. Вiн приберiг всю свою красномовнiсть для ушей дами, що сидiла поруч з ним. Вона була членом його комiтету, релiгiйна, з чудовою оголеною шиею i великою пристрастю до шампанського – вона любила сухе вино i, розумiете, в дуже великiй кiлькостi. Я стояв за iхньою спиною бiля буфета i можу засвiдчити, що товариство втратило дуже повчальну розмову, що вiдбувалась мiж мiстером Годфрi та його сусiдкою i яку менi вдалося почути, вiдкорковуючи пляшки, розрiзаючи баранину тощо. Що саме говорили вони про своi благодiйнi справи, я не чув. Та коли почав прислухатися до них, вони вже давно перестали говорити про жiнок, що розроджуються, i про жiнок, що iх треба було врятувати, i перейшли до бiльш серйозних предметiв. Релiгiя, як я зрозумiв зi слiв мiстера Годфрi, означае любов. А любов означае релiгiю. Земля – це небо, трохи постарiле. А небо – це земля, дещо обновлена. На землi живуть дуже непоряднi люди; але зате на небi всi жiнки будуть членами великого комiтету, де нiхто нiколи не сваритиметься, а чоловiки служитимуть iм, як янголи Боговi. Чудово! Чудово! Але чому ж мiстер Годфрi не розповiв про все це присутнiм?

Ви, можливо, гадаете, що мiстер Френклiн постарався розворушити товариство i зробити вечiр приемним?

Нiчого подiбного! Вiн цiлком заспокоiвся i був у надзвичайно веселому настроi (я пiдозрюю, що Пенелопа розповiла йому, як мiстера Годфрi прийняли у квiтнику). Але про що б вiн не починав говорити, в дев’яти випадках з десяти вiн обирав незручну тему або звертався не до ладу, i скiнчилося тим, що одних вiн образив, iнших збентежив.

Його закордонне виховання – французька, нiмецька i iталiйська сторони його характеру, про якi я вже згадував вище, – якнайсприятливiше проявлялося за гостинним столом мiледi.

Що ви гадаете, наприклад, з приводу його мiркування про те, як далеко може зайти замiжня жiнка в своiй прихильностi до стороннього чоловiка? Все це вiн з французькою дотепнiстю розтлумачував незамiжнiй тiтцi фрiзiнголлського священика! А що ви скажете, коли вiн, ухилившись в нiмецьку сторону, заявив одному землевласниковi, великому авторитету в галузi скотарства, який розповiдав про свою досвiдченiсть у виведеннi бугаiв, що досвiдченiсть, власне кажучи, нiчого не варта i що справжнiй спосiб виведення бугаiв полягае в тому, щоб заглибитися в самого себе, розвинути iдею зразкового бугая i таким чином породити його. І нарештi, якоi ви думки про таку його вихватку: коли в депутата нашого графства, який, наминаючи сир i салат, розпалився з приводу поширення демократизму в Англii, вихопились такi слова: «Якщо ми втратимо стародавнiй захист наших прав, мiстере Блек, то дозвольте вас запитати, що ж у нас тодi залишиться?» – мiстер Френклiн вiдповiв з iталiйськоi точки зору:

– У нас залишаться три речi, сер: любов, музика i салат!

Мiстер Френклiн не тiльки перелякав гостей подiбними витiвками, але, коли англiйська сторона його вийшла нарештi наверх, вiн втратив свiй закордонний лоск i, почавши розмову про медичнi професii, так пiдняв на глум усiх лiкарiв, що розсердив навiть маленького добродушного мiстера Кендi.

Суперечка мiж ними почалася з того, що мiстер Френклiн змушений був признатись – я забув, з якого приводу, – що останнiм часом вiн дуже погано спить уночi. Мiстер Кендi сказав йому на це, що його нерви розладналися i що йому негайно треба пройти курс лiкування. Мiстер Френклiн вiдповiв, що лiкуватися i йти навпомацки поночi, на його думку, одне й те саме. Мiстер Кендi, вiдповiдаючи влучним ударом, сказав, що мiстер Френклiн сам шукае сон навпомацки поночi i що тiльки лiки можуть йому допомогти знайти його. Мiстер Френклiн, не вгамовуючись, заявив, що вiн часто чув, як слiпий водить слiпого, а тепер уперше взнав, що це означае. Таким чином сперечались вони гостро i влучно, i обидва розпалились; особливо мiстер Кендi до того втратив самовладання, захищаючи свою професiю, що мiледi змушена була втрутитись i заборонити дальшу суперечку. Цей вимушений необхiднiстю наказ остаточно знищив веселiсть гостей. Розмова подекуди ще виникала на одну-двi хвилини, але в нiй бракувало життя й вогню. Сатана (чи алмаз) вселився в гостей, i всi вiдчули полегшення, коли моя панi пiдвелася й подала знак дамам залишити чоловiкiв за вином.

Тiльки-но розставив я в ряд графини перед старим мiстером Еблуайтом (який замiняв господаря дому), як на терасi залунали звуки, якi мене так перелякали, що я вiдразу втратив своi свiтськi манери. Ми перезирнулися з мiстером Френклiном: це були звуки iндiйського барабана. Я ладен був заприсягнутися, що це повернулись до нас фокусники, довiдавшись про появу в нашому будинку Мiсячного каменя.

Коли вони вже обходили рiг тераси, я мерщiй пошкандибав до них, щоб вiдiслати геть. Але, на нещастя, двi Цокотухи випередили мене. Вони вискочили на терасу, наче пара феерверкових ракет, з нетерпiнням бажаючи подивитись на фокуси iндусiв. Іншi дами вийшли слiдом за ними, i нарештi з’явились чоловiки. Не встиг я промовити «Боже мiй», як пройдисвiти почали свою виставу, а Цокотухи вже цiлували гарненького хлопчика.

Мiстер Френклiн став поруч мiс Речел, а я позаду неi. Якщо нашi побоювання були справедливi – вона стояла, нiчого не запiдозрюючи, iндуси могли на ii платтi бачити алмаз.

Не можу сказати, якi штуки вони показували i як виступали. Розсерджений невдалим обiдом i роздратований пройдисвiтами, якi прийшли саме вчасно, щоб на власнi очi побачити алмаз, я, признатись, зовсiм розгубився. Перше, що я пам’ятаю, це про несподiвану появу на сценi iндiйського мандрiвника, мiстера Мартуета. Обiйшовши пiвколо гостей, що сидiли або стояли, вiн спокiйно наблизився ззаду до фокусникiв i раптом заговорив з ними на iхнiй рiднiй мовi.

Якби вiн кольнув iх багнетом, я сумнiваюсь, чи злякалися б iндуси дужче й повернулися б до нього з такою швидкiстю, як зараз, почувши першi слова, що зiрвалися з його вуст. Через хвилину вони вже вклонились йому надзвичайно чемно i водночас лукаво. Обмiнявшись iз ними кiлькома словами невiдомою мовою, мiстер Мартует пiшов так само спокiйно, як i прийшов. Головний фокусник, що виконував роль перекладача, знову повернувся до глядачiв. Я помiтив, що кофейне обличчя цiеi людини пiсля розмови з мiстером Мартуетом стало сiрим. Вiн уклонився мiледi i сказав iй, що вистава скiнчилася. Цокотухи, надзвичайно розчарованi, вигукнули голосне «О!», спрямоване проти мiстера Мартуета за те, що вiн зiрвав виставу. Головний iндус покiрно приклав руку до грудей i вдруге сказав, що вистава скiнчилася. Хлопчина почав обходити всiх з капелюхом. Дами пiшли до вiтальнi, а чоловiки (за винятком мiстера Френклiна i мiстера Мартуета) повернулись до свого вина. Я з лакеем пiшов слiдом за iндусами, щоб випровадити iх подалi вiд нашоi садиби.

Повертаючись алеею, я почув запах тютюну й натрапив на мiстера Френклiна i мiстера Мартуета (останнiй палив сигару), якi поволi прогулювались у парку. Мiстер Френклiн зробив менi знак, щоб я пiдiйшов до них.

– Це, – сказав мiстер Френклiн, представляючи мене знаменитому мандрiвниковi, – Габрiель Беттередж, старий слуга i друг нашоi родини, про якого я щойно вам говорив. Повторiть йому, будь ласка, все те, що ви зараз сказали менi.

Мiстер Мартует зi своiм звичайним стомленим виглядом вийняв сигару з рота i притулився до дерева.

– Мiстере Беттередж, – почав вiн, – цi трое iндусiв такi ж фокусники, як i ми з вами.

Нова несподiванка! Само собою розумiеться, я запитав у мандрiвника, чи не зустрiчався вiн з цими iндусами ранiше.

– Нiколи, – вiдповiв мiстер Мартует, – але я знаю, що таке справжнi iндiйськi фокуси. Все, що ви бачили сьогоднi, це тiльки погана i незграбна iмiтацiя iх. Якщо мене не зраджуе мiй тривалий життевий досвiд, цi люди – брамiни високоi касти. Я сказав iм, що вони переодягненi, i ви бачили, як це iх збентежило, хоч iндуси й дуже майстерно вмiють приховувати своi почуття. В iхнiй поведiнцi е якась таемниця, яку я не можу пояснити. Вони двiчi порушили закони своеi касти – по-перше, переiхавши через море, по-друге, переодягнувшись фокусниками. В тiй краiнi, де вони живуть, це неабияка жертва. Напевне, для цього iснуе дуже серйозна причина i якесь не зовсiм звичайне виправдання, щоб вони дiстали можливiсть знову бути прийнятими до своеi касти, коли повернуться на батькiвщину.

Я занiмiв вiд подиву. Мiстер Мартует продовжував палити свою сигару. Мiстер Френклiн, маневруючи, як менi здалося, мiж рiзними сторонами свого характеру, порушив мовчанку, заговоривши в милому iталiйському стилi, крiзь який прозирав мiцний англiйський фундамент.

– Я не наважився б турбувати вас, мiстере Мартует, нашими родинними справами, якi не можуть вас цiкавити i про якi я сам не дуже охоче розмовляю зi стороннiми людьми. Але пiсля ваших слiв я зобов’язаний, в iнтересах ледi Верiндер та ii доньки, розповiсти вам те, що, можливо, дасть вам у руки ключ. Я говорю з вами по секрету i сподiваюсь, що ви про це не забудете.

Пiсля такоi передмови вiн переказав iндiйському мандрiвниковi (перейшовши до ясного французького способу викладу) все, про що розповiдав менi на Тремтливих пiсках. Навiть безстрасний мiстер Мартует так зацiкавився цiею розповiддю, що не помiтив, як погасла в нього сигара.

– Що говорить вам про все це ваш досвiд? – запитав на закiнчення мiстер Френклiн.

– Мiй досвiд говорить, – вiдповiв мандрiвник, – що ви були значно ближчi до смертi, нiж бував я в своему життi, мiстере Френклiн Блек, а цим багато сказано.

Тепер настала черга здивуватися самому мiстеровi Френклiну.

– Невже це так серйозно? – запитав вiн.

– На мою думку, так, – вiдповiв мiстер Мартует. – Я не сумнiваюсь, пiсля всього, що ви розповiли менi, що повернення Мiсячного каменя на його мiсце, тобто на чоло iндiйського iдола, е причина й виправдання того порушення закону касти, про яке я вам говорив. Цi люди чекатимуть слушноi нагоди з терпеливiстю кiшок i скористаються з неi з лютiстю тигрiв. Як вам вдалося врятуватись вiд них, не можу собi уявити, – додав знаменитий мандрiвник, знову запалюючи свою сигару i пильно дивлячись на мiстера Френклiна. – Ви роз’iжджали з алмазом туди й сюди – тут i в Лондонi, i ви ще досi живi! Спробуемо це пояснити. Я гадаю, ви обидва рази виймали алмаз з лондонського банку вдень?

– Серед бiлого дня, – вiдповiв мiстер Френклiн.

– І на вулицях тодi було багато народу?

– Багато.

– Ви, звичайно, призначили час, в який повиннi були приiхати до ледi Верiндер. Звiдси до станцii мiсцевiсть безлюдна. Ви приiхали в призначений час?

– Нi, я приiхав на чотири години ранiше.

– Дозвольте поздоровити вас iз цим! Коли ви вiдвезли алмаз у Фрiзiнголл?

– Я вiдвiз його через годину пiсля приiзду сюди i за три години до того, як мене чекали тут.

– Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самi?

– Нi. Я приiхав з моiм кузеном, кузинами i грумом.

– Дозвольте поздоровити вас утрете! Якщо вам колинебудь заманеться помандрувати за межами цивiлiзованих краiн, мiстере Блек, повiдомте мене, i я поiду з вами. Ви – щаслива людина.

Тут i я втрутився в розмову. Моi англiйськi погляди нiяк не узгоджувалися з подiбними мiркуваннями.

– Невже ви хочете сказати, сер, – вигукнув я, – що iндуси вбили б мiстера Френклiна, якби тiльки iм випала така нагода?

– Ви курите, мiстере Беттередж? – запитав мандрiвник.

– Курю, сер.

– Дуже ви дорожите тим попелом, що лишаеться на днi вашоi люльки?

– Зовсiм не дорожу, сер.

– У тiй краiнi, з якоi приiхали цi люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашоi люльки. Якби життя тисячi людей стояло мiж ними та поверненням алмаза i якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б iх усiх. Жертвувати кастою – справа серйозна в Індii, а жертвувати життям – не варте нiчого.

Я висловив думку, що це зграя вбивць i злочинцiв. Мiстер Мартует заявив, що це чудовий народ. Мiстер Френклiн не висловив нiякоi думки, але повернув нас до справи.

– Вони бачили Мiсячний камiнь на платтi мiс Верiндер, – сказав вiн. – Що ж тепер робити?

– Те, що загрожував зробити ваш дядько, – вiдповiв мiстер Мартует. – Полковник Гернкасл розумiв, з якими людьми вiн мае дiло. Пошлiть завтра алмаз (пiд охороною кiлькох чоловiк) до Амстердама, щоб його там розрiзали i замiсть одного каменя зробили пiвдюжини брильянтiв. Тодi скiнчиться його iснування як священного Мiсячного каменя – скiнчиться й небезпека.

Мiстер Френклiн обернувся до мене.

– Що ж поробиш, – сказав вiн. – Ми повиннi завтра ж поговорити з ледi Верiндер.

– А як же бути сьогоднi, сер? – запитав я. – Що, як iндуси повернуться?

Мiстер Мартует вiдповiв менi ранiше, нiж встиг заговорити мiстер Френклiн.

– Індуси не наважаться повернутися сьогоднi, – сказав вiн. – Вони нiколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для iхньоi мети.

– Але якщо цi пройдисвiти виявляться смiливiшими, нiж ви гадаете, сер? – наполягав я.

– У такому разi спустiть собак, – сказав мiстер Мартует. – Є у вас великi собаки в дворi?

– Є двi, сер. Дог i собака-шукач.

– Цього досить. У даному разi, мiстере Беттередж, обидвi мають одну велику позитивну якiсть: iх, напевно, не турбуватимуть вашi сумнiви щодо недоторканостi людського життя.

Із вiтальнi долинули до нас звуки фортепiано, коли мiстер Мартует пустив у мене цей заряд. Вiн кинув свою сигару i взяв пiд руку мiстера Френклiна, щоб повернутись до дам. Ідучи слiдом за ними в дiм, я помiтив, що небо почало вкриватися хмарами. Мiстер Мартует теж це помiтив. Вiн поглянув на мене i промовив з властивим йому похмурим гумором:

– Індусам цiеi ночi потрiбнi будуть парасольки, Беттередж.

Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрiвником i пройшов свiй життевий шлях, не ризикуючи життям серед злочинцiв i вбивць у рiзних заморських краiнах. Я ввiйшов до своеi кiмнатки, сiв у свое крiсло, весь спiтнiлий, i запитав себе безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному станi духу iншi впали б у розпач; я ж кiнчив зовсiм iнакше. Я запалив люльку i глянув у «Робiнзона Крузо».

Не минуло й п’яти хвилин, як менi трапилось це чудове мiсце, сторiнка сто шiстдесят перша:

«Страх небезпеки в десять тисяч разiв страшнiший, нiж сама небезпека: коли вона з’явиться на нашi очi, ми переконуемось, що тягар тривоги значно бiльший того нещастя, яке нас тривожить».

У людини, яка пiсля цього не увiруе в «Робiнзона Крузо», або не вистачае в головi десятоi клепки, або ця людина безнадiйно закохана в свою самовпевненiсть. Не варто витрачати на неi докази, краще зберегти iх для когось iз бiльш довiрливою душею.

Я давно вже запалив удруге люльку i все ще захоплювався цiею чудесною книжкою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вiтальнi) прийшла до мене з новинами. Вона залишила Цокотух, коли тi спiвали дует – слова починалися з «О», i музика вiдповiдала словам. Вона помiтила, що мiледi робила помилки, граючи у вiст, чого з нею ранiше нiколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрiвник заснув у кутку. Чула, як мiстер Френклiн потiшався над мiстером Годфрi з приводу жiночих комiтетiв взагалi, i мiстер Годфрi вiдповiдав йому значно рiзкiше, нiж личило джентльменовi з такою лагiдною вдачею. Пiдглянула, як мiс Речел, напевно, намагаючись заспокоiти мiсiс Тредголл, показувала iй фотографii, а сама крадькома так поглядала на мiстера Френклiна, що жодна тямуща покоiвка не помилилася б i на хвилину. Нарештi, вона бачила, як мiстер Кендi, лiкар, який таемниче зник у вiтальнi i потiм таемниче повернувся, зайшов у розмову з мiстером Годфрi. В цiлому справи йшли краще, нiж можна було сподiватись, судячи з того, як пройшов обiд. Якби тiльки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час пiдвiз би екiпажi, i ми зовсiм спекалися б гостей.

Все минае на цьому свiтi, i навiть заспокiйливий вплив «Робiнзона Крузо» минув, коли Пенелопа пiшла вiд мене. Я знову розхвилювався i вирiшив обiйти навколо садиби, перше нiж почнеться дощ. Замiсть того щоб узяти лакея, в якого був людський i, отже, непридатний для першоголiпшого непередбаченого випадку нiс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його нiс почуе чужого. Ми обiйшли довкола садиби i вийшли на шлях; повернулись так, як i пiшли, – нi з чим, не знайшовши жодноi людськоi iстоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку на цеп i, повертаючись через кущi, зустрiв наших двох джентльменiв, що виходили з вiтальнi. Це були мiстер Кендi i мiстер Годфрi; вони (як сказала менi Пенелопа) все ще розмовляли мiж собою, тихо смiючися з якоiсь дотепноi вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помiчаючи iх.

Прибуття екiпажiв нiби послужило початком для дощу. Вiн так линув, наче мав намiр не вщухати до ранку. За винятком лiкаря, на якого чекав вiдкритий екiпаж, решта гостей поiхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання мiстеровi Кендi, коли б вiн не промок до самiсiньких кiсток. А вiн менi вiдповiв, що дивуеться, як це я дожив до своiх рокiв i не знаю, що шкiра лiкаря непромокальна. Вiн поiхав пiд дощем, смiючись iз свого власного жартику, i ми, таким чином, здихалися наших обiднiх гостей.

Тепер лишаеться розповiсти iсторiю цiеi ночi.




Роздiл XI


Коли останнiй з гостей поiхав додому, я повернувся в хол i знайшов Самюеля бiля бокового столика. Вiн готував коньяк i содову воду. З вiтальнi вийшли мiледi i мiс Речел у супроводi двох джентльменiв. Мiстер Годфрi випив коньяку з содовою водою. Мiстер Френклiн нiчого не пив. Вiн сiв, вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.

Мiледi, обернувшись, щоб побажати iм на добранiч, пильно подивилась на подарунок нечестивого полковника, подарунок, що сяяв на платтi ii доньки.

– Речел, – сказала вона, – куди ти сховаеш на нiч свiй алмаз?

Мiс Речел була в надзвичайно пiднесеному настроi, саме в такому настроi, коли хочеться говорити нiсенiтницi i вперто вiдстоювати iх, як щось розумне, – що, може, доводилось вам помiчати у молодих дiвчат, коли нерви iхнi збудженi в кiнцi дня, переповненого сильними вiдчуттями. Спочатку вона заявила, що не знае, куди сховати алмаз. Потiм сказала: «Звичайно, покладу на стiл поряд з iншими речами». Далi збагнула, що алмаз може засяяти сам по собi своiм дивним мiсячним свiтлом у темрявi й налякати ii вночi. Нарештi, згадала про iндуську шафку, що стояла в ii вiтальнi, i зараз же вирiшила сховати iндiйський алмаз в iндуську шафку, щоб дати можливiсть двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всi цi нiсенiтницi, нарештi втрутилась i спинила Речел.

– Моя люба, адже твоя iндуська шафка не замикаеться, – сказала мiледi.

– О, господи, мамо! – вигукнула мiс Речел. – Та хiба ж ми в готелi? Хiба ж у нас удома е злодii?

Не звертаючи уваги на цю химерну вiдповiдь, мiледi побажала джентльменам на добранiч, потiм обернулась до мiс Речел i поцiлувала ii.

– А чому б тобi не вiддати менi твiй алмаз на схорону? – спитала вона.

Мiс Речел сприйняла цi слова так, як сприйняла б десять рокiв тому пропозицiю розлучитися з новою лялькою. Мiледi зрозумiла, що цього вечора ii нi в чому не переконаеш.

– Зайдеш до мене, Речел, як тiльки встанеш вранцi, – сказала вона, – я маю тобi дещо сказати.

З цими словами мiледi повiльним кроком пiшла до себе, глибоко замислившись i, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли ii думки.

Вслiд за нею попрощалась i мiс Речел. Спочатку вона потисла руку мiстеровi Годфрi, що стояв на другому кiнцi зали, розглядаючи картину на стiнi. Потiм повернулась до мiстера Френклiна, який все ще мовчки i стомлено сидiв у кутку.

Про що вони розмовляли мiж собою, не можу сказати. Але, стоячи бiля дубовоi рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш нiж пiти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований iй мiстером Френклiном, i показала йому з усмiшкою, яка безсумнiвно означала щось не зовсiм звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненiсть, i я почав думати, що, можливо, Пенелопа й мае рацiю щодо почуттiв ii панночки.

Тiльки-но мiс Речел перестала заслiплювати мiстера Френклiна, вiн помiтив i мене. Його непостiйнi звичаi, що раз у раз мiнялися, вже встигли змiнитися i щодо iндусiв.

– Беттередж, – сказав вiн, – я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам мiстера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотiв би я знати, чи не почастував вiн нас байками, якими так люблять хизуватись мандрiвники? Невже ви справдi вирiшили спустити собак?

– Я знiму з них ошийники, сер, – вiдповiв я, – i дам iм досхочу побiгати вночi, якщо вони почують чужий слiд.

– Гаразд, – сказав мiстер Френклiн. – А тодi ми подивимось, що нам робити завтра. Я зовсiм не збираюсь лякати тiтку, Беттередж, без серйозноi причини. На добранiч!

Вiн здавався таким стомленим i блiдим, коли кивнув менi головою i взяв свiчку, щоб iти наверх, що я насмiлився порадити йому випити на нiч коньяку з содовою водою. Мiстер Годфрi, що пiдiйшов до нас з другого кiнця кiмнати, пiдтримав мене. Вiн у дуже лагiдному, товариському тонi почав умовляти мiстера Френклiна випити що-небудь перед сном.

Я згадую про цi незначнi обставини тому, що пiсля всього баченого й почутого мною цього дня менi було приемно вiдзначити, що обидва нашi джентльмени знову в хороших стосунках, як i ранiше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вiтальнi) i суперництво в здобуттi прихильностi мiс Речел, напевно, не привели до серйозноi сварки. Адже вони обое мали добру вдачу, бо ж були свiтськими людьми. А позитивною якiстю людей високого звання е те, що вони нiколи так не сперечаються мiж собою, як люди незнатнi.

Мiстер Френклiн вiдмовився вiд коньяку i пiшов наверх з мiстером Годфрi, бо iхнi кiмнати були поряд. Однак на площадцi кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, вiн сам передумав.

– Можливо, менi й захочеться випити вночi, – гукнув вiн униз. – Надiшлiть-но в кiмнату коньяку й содовоi!

Я послав Самюеля з коньяком i водою, а потiм пiшов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися вiд здивування, що iх випустили в таку пiзню годину, i стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував iхнiй запал; вони хлебнули трохи води й залiзли назад у свою конуру. Повертаючись у дiм, я помiтив на небi прикмети, що вiщували змiну погоди на краще. А поки що дощ лив як з вiдра i досхочу напоiв землю водою.

Ми з Самюелем обiйшли весь будинок i, як завжди, замкнули всi дверi. Цього разу я все оглянув особисто i нi в чому не поклався на свого помiчника. Все було замкнуто як слiд, поки я, старий дiд, лiг у лiжко на початку першоi години ночi.

Напевно, турботи цього дня були менi не пiд силу. Як би там не було, але i я, подiбно мiстеровi Френклiну, вельми погано спав цiеi ночi. Вже сходило сонце, коли нарештi заснув. Весь час, поки я не спав, у домi було тихо, як у могилi. Не чути було анi найменшого звуку, тiльки дощ шумiв i вiтер шелестiв у деревах.

На пiв на восьму годину я прокинувся й вiдчинив вiкно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вiсiм, я збирався було вийти надвiр, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на схiдцях лопотiння жiночих спiдниць.

Я обернувся: за мною, мов божевiльна, бiгла Пенелопа.

– Таточку! – гукала вона. – Ради бога йдiть наверх! Алмаз пропав.

– Чи ти з глузду з’iхала? – спитав я.

– Пропав! – повторила Пенелопа. – Пропав, i нiхто не знае як. Ходiмте й побачите.

Вона потягнула мене за собою до вiтальнi нашоi панночки; вiтальня була поруч з ii спальнею. Там, на порозi спальнi, стояла мiс Речел, пополотнiла, як ii бiлий пеньюар. Обидвi половинки iндiйськоi шафки були розчиненi навстiж. Одна з шухляд висунута до краю.

– Погляньте! – сказала Пенелопа. – Я сама бачила, як мiс Речел поклала вчора алмаз у цю шухляду.

Я пiдiйшов до шафки: шухляда була порожня.

– Це правда, мiс? – запитав я.

Сама не своя, чужим голосом мiс Речел вiдповiла так само, як i моя донька:

– Алмаз пропав.

Промовивши цi слова, вона пiшла в свою спальню i замкнула за собою дверi.

Не встигли ми збагнути, що робити далi, як увiйшла мiледi: вона почула мiй голос у вiтальнi доньки й спитала, що сталось. Звiстка про зникнення алмаза приголомшила ii. Вона вiдразу ж пiдiйшла до спальнi доньки й настояла на тому, щоб ii впустили. Мiс Речел впустила ii.

Тривога, що охопила весь дiм зi швидкiстю пожежi, досягла й обох джентльменiв.

Перший з’явився мiстер Годфрi. Коли вiн почув, що трапилось, вiн тiльки в замiшаннi пiдняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевноi твердостi. Мiстер Френклiн, на прозорливiсть якого я розраховував, сподiваючись, що вiн порадить нам, виявився таким же безпорадним, як i його кузен, коли в свою чергу почув цю звiстку. Над усяке сподiвання, вiн цiеi ночi добре виспався i вiд такоi незвичноi для нього розкошi, як вiн сам говорив, аж очманiв. Але коли мiстер Френклiн випив чашку кави, яку вiн, за iноземним звичаем, завжди випивав за годину-двi до снiданку, – розум його прояснився, вiн почав проявляти свою вроджену розсудливiсть; рiшуче й розумно вжив ось яких заходiв.

Спочатку вiн послав по слуг i звелiв iм залишити всi дверi й вiкна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, якi я вiдiмкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали iх звечора. Потiм вiн запропонував мiстеровi Годфрi й менi, перш нiж вживати дальших заходiв, пересвiдчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стiл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох мiсцях i нiчого не знайшовши, розпитавши також Пенелопу i взнавши вiд неi не бiльше того, що вона вже сказала менi, мiстер Френклiн запропонував розпитати ще мiс Речел i послав Пенелопу постукати до неi в спальню.

З кiмнати вийшла мiледi й зачинила за собою дверi. Тiеi ж хвилини клацнув замок: мiс Речел замкнула дверi зсередини. Моя панi пiдiйшла до нас, надзвичайно збентежена й засмучена.

– Пропажа алмаза цiлком приголомшила Речел, – сказала вона у вiдповiдь мiстеровi Френклiну. – Вона якась чудна i не хоче говорити про це навiть зi мною. Ви не зможете ii побачити зараз.

Посиливши цим повiдомленням про мiс Речел нашу розгубленiсть, мiледi пiсля деяких зусиль повернула собi свiй звичний спокiй i почала дiяти зi звичною рiшучiстю.

– По-моему, тут уже нiчого не поробиш, – сказала вона спокiйно. – Єдине, що лишаеться зробити, це послати по полiцiю.

– А полiцiя повинна перш за все, – додав мiстер Френклiн, пiдхопивши ii слова, – схопити iндуських фокусникiв, якi давали тут учора виставу.

Мiледi й мiстер Годфрi (якi не знали того, що було вiдомо мiстеровi Френклiну й менi) обое здригнулись i здивувалися.

– Менi зараз нiколи пояснювати, – продовжував мiстер Френклiн. – Я можу тiльки сказати вам, що саме iндуси вкрали алмаз. Дайте менi рекомендацiйний лист, – звернувся вiн до мiледi, – до одного з фрiзiнголлських суддiв; просто скажiть йому, що я ваш представник, i дозвольте менi зараз же поiхати з цим листом. Наша можливiсть спiймати злочинцiв залежить вiд наших старань не згаяти даремно жодноi хвилини.

Чи це французька, чи англiйська сторона вдачi мiстера Френклiна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тiльки про те, чи надовго цього вистачить.

Вiн поклав перед тiткою перо, чорнило й папiр, i вона (як менi здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартiстю в двадцять тисяч фунтiв, я вважаю, – судячи з думки мiледi про ii покiйного брата i з того, що вона з недовiр’ям поставилась до подарунка, – що особисто для неi було б полегшенням дозволити злодiям утекти з Мiсячним каменем.

Я пiшов разом з мiстером Френклiном до стайнi i скористався з цiеi нагоди, щоб спитати його, яким чином iндуси (яких я запiдозрював, звичайно, так само, як i вiн) могли проникнути в будинок.

– Один з них мiг пробратися в зал пiд час метушнi, коли гостi роз’iжджалися, – сказав мiстер Френклiн. – Вiн, мабуть, лежав пiд диваном, коли тiтка й Речел вирiшували, куди сховати алмаз. Йому варто було тiльки почекати, коли в будинку все стихне, а потiм дiстатись до шафки й забрати звiдти алмаз.

Сказавши це, вiн гукнув грума, щоб той вiдчинив ворота, i швидко виiхав.

Це справдi здавалось едино розумним поясненням. Але як злодiй ухитрився втекти з будинку? Адже коли я пiшов уранцi вiдчиняти параднi дверi, вони були замкнутi на замок i на засув так само, як я залишив iх звечора. А iншi дверi й вiкна самi говорили за себе – вони i досi були замкнутi. А собаки? Припустiмо, що злодiй утiк, вистрибнувши з вiкна другого поверху, – однак чи змiг би вiн уникнути собак? Невже вiн дав iм отруеного м’яса? Ледве ця пiдозра промайнула в моiй головi, як з-за рогу вибiгли собаки, перекидаючись на мокрiй травi, такi веселi й дужi, що я ледве вгамував iх i знову посадив на цеп. Чим бiльше обмiрковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовiльним здавалось менi пояснення мiстера Френклiна.

Ми поснiдали. Адже що б не трапилося в домi – крадiжка чи вбивство – все одно треба снiдати. Коли ми поснiдали, мiледi послала по мене, i я змушений був розповiсти iй все, що досi приховував про iндусiв i про iхню змову. Мiледi була дуже смiлива жiнка, тому вона швидко заспокоiлася, пiсля першого переляку, викликаного моею розповiддю. Вона здавалась далеко бiльше занепокоеною станом доньки, анiж цими пройдисвiтами-язичниками та iх новою змовою.

– Ви ж знаете, яка чудна Речел i як вона несхожа на iнших дiвчат, – сказала менi мiледi. – Але я зроду ще не бачила ii такою незвичайною й замкнутою, як зараз. Пропажа брильянта наче позбавила ii розуму. Хто б мiг подумати, що цей жахливий алмаз так зачаруе ii за такий короткий час?

І справдi, це було дивно. Мiс Речел була зовсiм не з тих, що до нестями захоплюються рiзними витребеньками. А тим часом вона все ще сидiла у себе в спальнi, безутiшна й самотня. По правдi кажучи, в нашiй господi не вона одна вийшла зi своеi звичайноi колii. Наприклад, мiстер Годфрi – загальний розрадник по професii i той, здавалось, не знав, куди йому подiтись. Не маючи з ким розважити душу i не наважуючись спробувати утiшити мiс Речел, вiн блукав заклопотано i безцiльно по всьому будинку i в саду. Пiсля того лиха, що спiткало нас, вiн рiшуче не знав, що робити: чи поiхати геть звiдси (адже вiн всього-на-всього гiсть), чи залишитись – можливо, i його скромнi послуги стануть у пригодi. Кiнець кiнцем вiн вирiшив, що за даних обставин останне буде, напевно, найбiльш звичним i делiкатним. Кажуть, що в скрутних обставинах, як на пробному каменi, пiзнаеться справжнiй характер людини. Коли цi обставини торкнулись мiстера Годфрi, вiн виявився значно слабiшим, нiж я думав. Щодо служниць, то – за винятком Розанни Спiрман, яка трималась осторонь, – вони збиралися по кутках, перешiптувались i на все дивились пiдозрiливо – така вже вдача цiеi слабоi половини роду людського, коли в домi трапляеться щось незвичайне. Признатись, я й сам був стривожений i роздратований. Клятий Мiсячний камiнь перевернув усе шкереберть у нашому будинку.

Незадовго до одинадцяти повернувся й мiстер Френклiн. Судячи з усього, вiн розгубив по дорозi всю свою рiшучiсть. Вiн поiхав вiд нас галопом, а повернувся немов опутаний. Коли вiн iхав, то був наче з залiза, а коли повернувся, то став нiби з вати, зовсiм розкис.

– То що ж, – запитала мiледi, – приiде полiцiя?

– Так, – вiдповiв мiстер Френклiн, – вони сказали, що приiдуть слiдом за мною. Старший iнспектор нашоi мiсцевоi полiцii Сiгрев i двое його помiчникiв. Чистiсiнька формальнiсть! Справа безнадiйна.

– Як! Хiба iндуси втекли, сер? – вигукнув я.

– Бiдолашних скривджених iндусiв зовсiм нi за що запроторили в тюрму, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Вони нi в чому не виннi люди. Мое припущення, що один з них заховався в нашому будинку, як i решта моiх припущень, нiчого не вартi. Було доведено, – сказав мiстер Френклiн, палко пiдкреслюючи свою помилку, – що це просто фiзично неможливо.

Здивувавши нас звiсткою про цей зовсiм новий поворот справи з Мiсячним каменем, наш молодий джентльмен, на просьбу тiтки, сiв i все як слiд пояснив.

Виявилось, що рiшучостi його характеру вистачило тiльки до Фрiзiнголла. Вiн ясно виклав суть справи перед суддею, а суддя негайно послав по полiцiю. З перших же вiдомостей про iндусiв вияснилось, що вони навiть i не намагались вийти з мiста. Далi з’ясувалося, що всiх трьох iндусiв разом з хлопчиком бачили, коли вони напередоднi повертались до Фрiзiнголла, об одинадцятiй годинi вечора, – а це (беручи до уваги час i вiдстань) також доводило, що вони повернулися в мiсто вiдразу ж пiсля вистави на нашiй терасi. Ще пiзнiше, опiвночi, полiцiя, що робила обшук у нiчлiжному будинку, де вони спинилися, знову бачила iх усiх трьох i, звичайно, з хлопчиком. А коли повернуло за пiвнiч, я сам мiцно замкнув будинок. Яснiших доказiв на користь iндусiв не могло бути. Суддя сказав, що поки що проти них немае й тiнi пiдозри. Але оскiльки можливо, що пiсля приiзду полiцii розшуки приведуть до яких-небудь вiдкриттiв, що стосуватимуться фокусникiв, вiн заарештуе iх як шахраiв та бродяг i протримае з тиждень пiд замком на випадок, якщо вони нам будуть потрiбнi. Не знаючи наших порядкiв, вони щось (а що саме – не знаю) зробили в мiстi i попали прямiсiнько в лабета закону. Кожну суспiльну iнституцiю (включаючи й правосуддя) можна завжди трохи обiйти, варто лише пiдшукати слушний привiд. Високоповажний суддя був старим другом мiледi, й iндусiв заарештували того ж ранку, як почалося слiдство.

Так розповiв мiстер Френклiн про подii у Фрiзiнголлi. Індiйський ключ до таемницi зниклого алмаза, очевидно, зламався у нас у руках. Якщо фокусники невиннi, то хто ж забрав Мiсячний камiнь з шухляди мiс Речел?!

Хвилин через десять, на превелике наше задоволення, приiхав старший iнспектор Сiгрев. Вiн сказав, що пройшов повз мiстера Френклiна, який сидiв на терасi на сонечку (напевно, виставляв свою iталiйську сторону вдачi) i заранi попередив полiцiю, що слiдство нi до чого не приведе, – ще до того, як це слiдство почалось.

У тому становищi, в якому перебували ми, iнспектор фрiзiнголлськоi полiцii був найприемнiшим вiдвiдувачем, якого тiльки можна було бажати. Мiстер Сiгрев був високий i ставний чоловiк, з вiйськовою виправкою, прекрасним начальницьким голосом i надзвичайно рiшучим поглядом, у чудовому сюртуку, застебнутому на всi гудзики. «Я саме та людина, яка вам потрiбна», – було написано на його обличчi. Вiн давав розпорядження двом нижчим полiцейським чинам зi всiею суворiстю, яка здатна переконати всiх нас, що з ним жартувати не варт.

Сiгрев почав з того, що оглянув усю садибу ззовнi i зсередини: результат цього обслiдування показав, що ззовнi злодii не могли до нас проникнути i що, отже, крадiжку вчинив хтось у будинку. Можете собi уявити, як почували себе слуги, коли ця офiцiйна заява досягла iхнiх ушей. Інспектор вирiшив, що почне з огляду будуара, а потiм допитае слуг. У той же час вiн поставив одного з полiцейських на сходах, що вели до спалень слуг, i наказав не впускати туди нiкого з мешканцiв будинку до дальших розпоряджень.

Почувши це, представницi прекрасноi статi немов очманiли. Вони повискакували зi своiх куткiв i всi разом помчали наверх, до кiмнати мiс Речел (потягнувши за собою на цей раз i Розанну Спiрман), накинулись на iнспектора Сiгрева i всi з однаково винним виглядом почали вимагати, щоб вiн негайно сказав, котру з них пiдозрюе.

Інспектор виявився на висотi становища: вiн подивився на них рiшучим поглядом i втихомирив iх своiм вiйськовим голосом:

– Ану, молодицi, йдiть-но знову униз, усi до одноi! Я вас не кликав сюди. Погляньте! – вигукнув раптом iнспектор, вказуючи на маленьку пляму пiд самiсiньким замком на розфарбованих дверях мiс Речел. – Погляньте, що наробили вашi спiдницi. Забирайтеся звiдси геть!

Розанна Спiрман, яка була найближче до нього i до плямки на дверях, першою подала приклад слухняностi й вiдразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й iншi. Інспектор закiнчив огляд кiмнати i, нiчого цим не досягнувши, спитав мене, хто перший виявив пропажу. Першою виявила ii моя донька. Послали по неi.

Інспектор спочатку обiйшовся з Пенелопою трохи суворо.

– Слухайте-но, дiвчино, i пам’ятайте, що ви повиннi говорити лише правду.

Пенелопа вiдразу ж спалахнула:

– Мене нiколи не вчили говорити неправду, мiстере полiсмен! І якщо мiй батько може стояти поруч i вислуховувати, як його доньку звинувачують у брехнi i в крадiжцi, не впускають до ii власноi кiмнати, знеславлюють ii добре iм’я, едине багатство бiдноi дiвчини, – то вiн не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.

Слово, сказане мною до речi, поставило правосуддя й Пенелопу в бiльш приемнi стосунки. Запитання й вiдповiдi пiшли як по маслу, але в них не було нiчого вартого уваги. Донька моя бачила, як мiс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввiйшла о восьмiй годинi ранку до мiс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда вiдчинена й порожня, i вiдразу ж зняла тривогу. На тому й скiнчилося свiдчення Пенелопи.

Далi iнспектор попросив побачення з самою мiс Речел. Пенелопа передала його просьбу крiзь дверi. Вiдповiдь прийшла до нас тим же шляхом:

– Менi нема про що говорити з полiсменом, я не можу нiкого бачити.

Почувши таку вiдповiдь, наш вельми досвiдчений полiсмен, здавалось, був здивований i ображений. Я пояснив йому, що наша панночка захворiла, i попросив його трохи почекати, щоб побачитися з нею пiзнiше. Пiсля цього ми знову зiйшли вниз i зустрiлися в холi з мiстером Годфрi й мiстером Френклiном.

Обох джентльменiв, що гостювали в нас, опитали: чи не можуть вони пролити яке-небудь свiтло на цю справу. Нiхто з них нiчого не знав. А чи не чули вони пiдозрiлих звукiв минулоi ночi? Нiчого, крiм шуму дощу, вони не чули. Можливо, я, не спавши довше за iнших, що-небудь чув? Нiчогiсiнько. Звiльнившись вiд допиту, мiстер Френклiн (як i ранiше, вважаючи справу безнадiйною) шепнув менi:

– Ця людина не дасть нам нiякоi користi. Інспектор Сiгрев – тюхтiй.

А коли звiльнився мiстер Годфрi, то шепнув менi:

– Очевидно, вiн знавець своеi справи. Беттередж, я вельми покладаюсь на нього.

Що голова, то й розум, як сказав якийсь стародавнiй мислитель задовго до мене.

Потiм iнспектор повернувся знову в будуар у супроводi мене й моеi доньки. Вiн хотiв пересвiдчитись, чи не переставляли протягом ночi меблi, – очевидно, його перший обшук щодо цього нiчого не дав.

Поки ми нишпорили помiж стiльцями й столами, дверi спальнi раптом вiдчинились. Вiдмовивши нам у побаченнi, мiс Речел, на наше здивування, сама вийшла до нас. Вона взяла зi стiльця свiй лiтнiй капелюшок i пiдiйшла прямо до Пенелопи з таким запитанням:

– Мiстер Френклiн Блек сьогоднi вранцi посилав вас до мене?

– Посилав, мiс.

– Вiн хотiв говорити зi мною, чи не так?

– Так, мiс.

– А де вiн зараз?

Почувши голоси внизу, я виглянув з вiкна й побачив обох джентльменiв, що походжали по терасi. Вiдповiдаючи за свою доньку, я сказав:

– Мiстер Френклiн на терасi, мiс.

Не кажучи бiльш нi слова, не звертаючи уваги на iнспектора, який намагався було заговорити з нею, блiда як крейда i химерно замислена, вона вийшла з кiмнати й попрямувала до кузенiв на терасу.

Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я нiяк не мiг утриматися, щоб не виглянути з вiкна, коли мiс Речел зустрiлася з джентльменами. Вона пiдiйшла до мiстера Френклiна, нiби не помiчаючи мiстера Годфрi, який в цей час вiдiйшов i залишив iх самих. Вона, мабуть, розмовляла з мiстером Френклiном досить енергiйно. Розмова тривала недовго i (судячи з виразу обличчя, яке я розгледiв з вiкна) надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасi з’явилась мiледi. Мiс Речел помiтила ii i, сказавши мiстеровi Френклiну кiлька слiв на прощання, раптом повернулась i пiшла до себе, перш нiж ii мати встигла наблизитись до неi. Мiледi була сама здивована, а коли побачила незвичайне здивування мiстера Френклiна, вона заговорила до нього. До них пiдiйшов мiстер Годфрi i теж встряв у розмову. Мiстер Френклiн походжав серед них, напевно, переказуючи iм, що сталося, бо вони, зробивши кiлька крокiв, разом спинились, наче прикипiли до мiсця, – так вразило iх почуте. Не встиг я все це помiтити, як дверi вiтальнi рвучко вiдчинились: це в свою спальню швидко пройшла мiс Речел, збуджена й розгнiвана; ii очi люто блищали, i щоки палали вiд гнiву. Інспектор знову спробував було звернутись до неi з запитанням. Вона обернулась до нього у дверях спальнi.

– Я за вами не посилала! – несамовито закричала вона. – Менi ви не потрiбнi. Мiй алмаз пропав. Нi вам, нi будькому iншому не вдасться знайти його!

З цими словами вона ввiйшла в кiмнату й хряснула дверима перед самим нашим носом. Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишившися знову на самотi.

«То шаленiе вiд гнiву, то плаче, – що б це могло значити?»

Я сказав iнспекторовi, що все це свiдчить про те, як глибоко переживае мiс Речел пропажу свого алмаза. Турбуючись про честь сiм’i, я з прикрiстю бачив, що молода панi забулась навiть перед полiцейським офiцером, i вибачився перед ним, як тiльки мiг. Але в думках (i цього словами не скажеш) я був бiльше збентежений незвичайною мовою й поведiнкою мiс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальнi, я мiг тiльки зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям полiцii i що здивування мiстера Френклiна на терасi викликане тим, що вона рiзко висловила йому (як людинi, що покликала полiцiю) свою думку про це. Якщо цей здогад був правильний, то чому ж, утративши свiй алмаз, вона невдоволена присутнiстю саме тих людей, якi мали вiдшукати його для неi? І звiдки вона могла знати, що Мiсячний камiнь нiколи не знайдеться?

За даних обставин марно було чекати, що хто-небудь з наших дасть вiдповiдь на цi питання. Мiстер Френклiн, мабуть, вважав нижчим своеi гiдностi повторити будь-кому зi слуг – навiть такому старому слузi, як я, – що сказала йому на терасi мiс Речел. Мiстеровi Годфрi, як джентльменовi й родичу, мiстер Френклiн, очевидно, вiдкрив свою таемницю, але з умовою, що той не розкаже ii нiкому. Мiледi, безперечно, теж знала цю таемницю, i вона одна мала доступ до мiс Речел, але вона вiдверто призналась, що не може нiчого з нею вдiяти. «Ви мене з розуму звели своею звiсткою про зникнення алмаза» – оце i все, чого могла добитись вiд неi мати, незважаючи на всi своi старання.

Ну, ось маете – нам нiчогiсiнько не вiдомо нi про мiс Речел, нi про Мiсячний камiнь. Щодо першого, мiледi була безсила нам допомогти. Вiдносно другого (як ви незабаром побачите), мiстер Сiгрев, старший полiцейський iнспектор, швидко зайшов у безвихiдь.

Обдивившись у будуарi всi меблi й нiчого не знайшовши, наш досвiдчений детектив звернувся до мене з запитанням: знали слуги чи нi, куди саме покладуть алмаз на нiч?

– По-перше, знав про це я, сер, – вiдповiв я. – Самюель, лакей, теж знав: коли зайшла розмова про те, куди сховати на нiч алмаз, вiн був у передпокоi. І моя донька знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмовi з iншими слугами, або слуги й самi могли почути цю розмову крiзь боковi дверi передпокою, якi в цей час могли бути вiдчиненi на чорнi сходи. Як менi здаеться, всi в домi могли знати, де минулоi ночi лежав алмаз.

Оскiльки моя вiдповiдь була занадто широким полем для пiдозрiнь iнспектора, вiн постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.

Я зараз же подумав про Розанну Спiрман. Але згадувати про неi тепер було недоречно, та я й не хотiв спрямовувати пiдозрiння на бiдолашну дiвчину, чеснiсть якоi не пiдлягала нiякому сумнiву за весь час ii перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала мiледi, що Розанна щиро покаялась i на неi можна цiлком покластись. Якщо iнспектор знайде причини запiдозрити ii, лише тодi я змушений буду розповiсти йому, як вона попала на службу до мiледi.

– Всi нашi слуги мають прекрасну репутацiю, – сказав я. – І всi заслужили довiр’я своеi господинi.

Пiсля цього мiстеровi Сiгреву лишалось тiльки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зi слугами.

Їх допитали по черзi, i нiхто з них не мiг нiчого сказати путнього, хоч наговорили вони, особливо жiнки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в iхнi кiмнати. Коли решту слуг вiдiслали на своi мiсця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.

Невеликий вибух гнiву моеi доньки в будуарi i здогад, що ii пiдозрiвають, мабуть, справили погане враження на iнспектора Сiгрева. Крiм того, вiн, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого вечора останньою. Пiсля повторного допиту моя донька повернулась розлючена. Можна було не сумнiватись – полiцейський офiцер мало не назвав ii злодiйкою! Я не вважав його (як мiстер Френклiн) цiлковитим тюхтiем. Але, хоч вiн i не сказав нiчого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приемний. Я посмiявся з цього разом з бiдолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нiсенiтницю. Мiж нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» – не бiльше. Моя дiвчинка сiла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсiм пригнiчена горем. Дурненька, скажете ви: iй треба було почекати, поки вiн вiдкрито пред’явить iй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рiвного характеру – я згоден з цим. А пан старший iнспектор мiг би згадати, не так важливо що, але мiг би згадати. Трясця йому в печiнки!

Наступний i останнiй крок у слiдствi довiв справу, як то кажуть, до кризи. Полiцейський офiцер мав розмову (пiд час якоi був присутнiй i я) з мiледi. Повiдомивши ii, що алмаз, напевно, викрав хтось iз домашнiх, вiн попросив дозволу обшукати негайно кiмнати i скринi слуг. Моя господиня як великодушна i добре вихована жiнка не дозволила, щоб з нами поводились, як iз злодiями.

– Я нiколи не погоджуся вiдплатити таким чином, – вiдповiла вона, – за все, чим я зобов’язана вiрним слугам, якi живуть у моему будинку.

Інспектор вклонився i кинув на мене погляд, який ясно говорив: «Для чого ж було мене кликати, якщо ви зв’язуете менi руки?»

Як глава слуг я вiдразу ж вiдчув, що по справедливостi ми не маемо права зловживати великодушнiстю нашоi господинi.

– Ми вам дуже вдячнi, ваша милiсть, – сказав я, – але просимо дозволу дiяти так, як належить у цiй справi; ми самi вiддамо своi ключi. Коли Габрiель Беттередж подасть приклад, – сказав я, спиняючи в дверях iнспектора Сiгрева, – решта слуг буде наслiдувати його, обiцяю вам. Ось вам перш за все моi ключi!

Мiледi взяла мене за руку й подякувала зi сльозами на очах. О, чого б тiльки я не вiддав у цю хвилину за те, щоб мати право налупцювати iнспектора Сiгрева!

Оскiльки я поручився за них, решта слуг наслiдувала мiй приклад, – досить неохоче, звичайно, але все-таки погодившись зi мною. Поглянули б ви на жiнок, коли полiсмени рилися в iхнiх речах. Куховарка так дивилась, наче хотiла засмажити iнспектора живцем на сковородi, а iншi жiнки – немов збираючись з’iсти його, як тiльки вiн засмажиться.

Пiсля того як обшук скiнчився, а алмаза, звичайно, i слiду не знайшли, iнспектор Сiгрев пiшов у мою кiмнату помiркувати, що йому робити далi. Вiн i його помiчники були в нашому будинку вже кiлька годин, а ми нi на крок не наблизились до iстини, яким чином зник Мiсячний камiнь i кого з нас запiдозрюють у крадiжцi.

Поки iнспектор полiцii розмiрковував на самотi, мене покликали до мiстера Френклiна в бiблiотеку. На мiй превеликий подив, не встиг я взятися за ручку дверей, як вони раптом вiдчинилися зсередини i з кiмнати вийшла Розанна Спiрман!

У бiблiотецi зранку було пiдметено i прибрано, тому нi першiй, нi другiй служницi нiчого було робити тут у цей час. Я спинив Розанну Спiрман i негайно зробив iй зауваження за порушення домашнього порядку.

– Що вам потрiбно було в бiблiотецi в цей час? – запитав я.

– Мiстер Френклiн Блек загубив нагорi свiй перстень, – вiдповiла Розанна, – i я ходила вiддати його.

Промовивши цi слова, дiвчина вся зашарiлася й пiшла, гордовито закинувши голову, чим страшенно здивувала мене. Слiдство в нашому домi, безперечно, в тiй чи iншiй мiрi вивело з рiвноваги всiх служниць, але нiхто з них не був такий збентежений, як Розанна, яка, з усього видно, мiсця собi не знаходила.

Коли я зайшов до бiблiотеки, мiстер Френклiн писав за столом. Не встиг я стати на порозi, як вiн попросив у мене екiпаж, щоб поiхати на станцiю. З першого ж звуку його голосу менi стало ясно, що знову взяла гору його рiшуча сторона вдачi. Людина, пiдбита ватою, зникла, i передi мною знову сидiла людина з залiза.

– Ви iдете в Лондон, сер? – запитав я.

– Їду телеграфувати в Лондон, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Я переконав тiтку, що нам повинна допомогти людина, розумнiша вiд iнспектора Сiгрева, i дiстав ii дозвiл послати телеграму моему батьковi. Вiн добре знае начальника полiцii, а начальник може вибрати саме таку людину, яка здатна розгадати таемницю алмаза. До речi, оскiльки мова зайшла про таемницi, – сказав мiстер Френклiн, понизивши голос, – я маю сказати вам кiлька слiв, перш нiж ви пiдете в стайню. Але не говорiть про це поки що нiкому. Або в Розанни Спiрман не вистачае десятоi клепки в головi, або, боюся, вона знае про Мiсячний камiнь бiльше, нiж iй слiд знати.

Не можу сказати напевно, чого завдали менi бiльше – переляку чи прикростi – цi слова. Якби я був трохи молодший, я признався б про це мiстеровi Френклiну. Але коли ви постарiете, у вас буде прекрасна звичка в тих випадках, коли у вас у головi не все ясно, держати язик за зубами.

– Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальнi, – вiв далi мiстер Френклiн. – Коли я подякував iй, то сподiвався, звичайно, що вона пiде. Замiсть цього вона стала навпроти мого столу i витрiщилась на мене дуже й дуже дивно – напiвзлякано й напiвфамiльярно. «Дивна iсторiя з цим алмазом, сер», – сказала вона нi з того нi з сього. Я вiдповiв: «Так, дивна», – i чекав, що буде далi. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своему розумi! Вона каже: «А алмаза нiколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть i того, хто його взяв, – я ручуся за це». При цьому вона кивнула менi головою i всмiхнулася. Не встиг я спитати ii, що вона хоче цим сказати, як почулись вашi кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаете ii тут. Як би там не було, вона змiнилась на обличчi й вийшла з кiмнати. Що б це могло значити?

Навiть тодi я не мiг наважитись розповiсти йому iсторiю цiеi дiвчини. Адже це означало б назвати ii злодiйкою.

Крiм того, якби розповiсти йому все вiдверто i якби припустити, що алмаз украла вона, – все одно було б неясно, чому вона хотiла вiдкрити свою таемницю саме мiстеровi Френклiну.

– Я не можу припустити думки, що ця бiдолашна дiвчина причетна до пропажi алмаза тiльки тому, що вона поводиться як недоумкувата i мова в неi якась безглузда, – вiв далi мiстер Френклiн. – А от якби вона сказала iнспекторовi те, що сказала менi, – боюсь, що вiн iз свого дурного розуму…

Мiстер Френклiн замовк, не доказавши.

– Найкраще буде, сер, – промовив я, – коли я перекажу про це мiледi при першiй же нагодi. Вона дуже лагiдно настроена щодо Розанни, i, зрештою, може виявитись, що дiвчина була тiльки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняеться якийсь розгардiяш, сер, служницi люблять бачити все в похмурому свiтлi, – це придае бiдолахам деяку вагу в iхнiх власних очах. Коли хто-небудь захворiе, жiнки вже каркають, що вiн помре; пропав алмаз – вони пророчать, що його нiколи не знайдуть.

Така точка зору (повинен признатись, ii я вважаю за свою власну думку), здаеться, вельми розважила мiстера Френклiна: вiн склав телеграму i припинив розмову. По дорозi на стайню я заглянув до кiмнати, де обiдали слуги. Розанни Спiрман мiж ними не було. На мое запитання менi вiдповiли, що вона раптом занедужала й пiшла до себе полежати.

– Дивно! Адже вона була цiлком здорова, коли я нещодавно бачив ii, – зауважив я.

Пенелопа вийшла слiдом за мною.

– Тату, не говорiть так у присутностi iнших, – сказала вона, – ви цим тiльки ще бiльше пiдбурите служниць проти Розанни. Бiдолаха вмирае за мiстером Френклiном Блеком.

Це вже була iнша точка зору на поведiнку дiвчини. Якщо Пенелопа мае рацiю, тодi легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, i ii поведiнку – iй було однаково, що вона говорить, аби тiльки примусити мiстера Френклiна заговорити до неi. Якщо ми правильно розгадали таемницю, тодi, напевне, можна пояснити, i чому вона пройшла повз мене у вiтальнi з таким гордовитим, зарозумiлим виглядом. Хоч вiн сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого – мiстер Френклiн заговорив до неi.

Я сам простежив за тим, як запрягали коней. У диявольських тенетах невiдомого й таемничого, що тепер оточувало нас, далебi приемно було спостерiгати, як добре розумiлися помiж себе пряжки й ременi. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблi фаетона, можете не сумнiватись – все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рiдкiсною втiхою в нашiй сiм’i.

Пiд’iжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тiльки мiстера Френклiна, але й мiстера Годфрi, й iнспектора Сiгрева, якi чекали мене на порозi.

Розмiрковування iнспектора (пiсля того як йому не вдалося знайти алмаз у кiмнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цiлком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось iз мешканцiв будинку, наш досвiдчений полiсмен був тепер такоi думки, що злодiй (вiн був досить розумною людиною, щоб не назвати iм’я бiдолашноi Пенелопи, хоч особисто вiн, мабуть, запiдозрював саме ii!) дiяв спiльно з iндусами; тому вiн запропонував перенести слiдство до фокусникiв, у фрiзiнголлську тюрму. Почувши про це нове рiшення, мiстер Френклiн взявся вiдвезти iнспектора назад у мiсто, звiдки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успiхом, як i з нашоi станцii. Мiстер Годфрi, який все ще вперто вiрив у здiбностi Сiгрева i дуже хотiв бути присутнiм пiд час допиту iндусiв, попросив дозволу поiхати з iнспектором у Фрiзiнголл. Одного з полiсменiв про всякий випадок залишили в нас, а другий повертався з iнспектором у мiсто. Отже, всi чотири мiсця у фаетонi були зайнятi.

Перед вiд’iздом мiстер Френклiн вiдвiв мене убiк, щоб нiхто не мiг нас почути.

– Я не буду посилати телеграми в Лондон, – сказав вiн, – поки не дiзнаюся про результати допиту iндусiв. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полiсмен зовсiм нiчого не розумiе i просто намагаеться виграти час. По-моему, припущення, що хто-небудь iз слуг у змовi з iндусами, – чистiсiнька нiсенiтниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, i постарайтеся що-небудь випитати в Розанни Спiрман. Я не прошу у вас нiчого принизливого для вашоi гiдностi або жорстокого для дiвчини. Я тiльки прошу вiд вас якнайпильнiшоi спостережливостi. Перед тiткою ми вдаватимемо, що нас все це мало цiкавить, але ця справа значно важливiша, нiж ви, можливо, уявляете.

– Справа в двадцяти тисячах фунтiв, сер, – сказав я, думаючи про вартiсть алмаза.

– Рiч у тiм, щоб заспокоiти Речел, – серйозно вiдповiв мiстер Френклiн. – Я дуже стурбований за неi.

Вiн раптом вiдiйшов вiд мене, наче хотiв припинити дальшу розмову. Менi здалося, що я зрозумiв, чому: вiн побоювався, що ненароком викаже менi таемницю слiв, сказаних йому мiс Речел на терасi.

Отож вони поiхали у Фрiзiнголл. А я зiбрався, було, в iнтересах Розанни, поговорити з нею вiч-на-вiч. Але слушна нагода нiяк не траплялась. Дiвчина зiйшла вниз тiльки до чаю. Коли вона з’явилась, у неi був якийсь недоумкуватий i збуджений вигляд (не що iнше, як iстеричний припадок); мiледi велiла дати iй нюхальноi солi й вiдiслала ii в постiль. Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Мiс Речел все ще не виходила з кiмнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогоднi обiдати разом з нами. Мiледi була так пригнiчена станом доньки, що я не наважився додати iй клопоту своiм повiдомленням про те, що Розанна Спiрман говорила мiстеровi Френклiну. Пенелопа вперто стояла на тому, що ii негайно схоплять, засудять i запроторять у тюрму за крадiжку. Іншi жiнки повстромляли своi носи в бiблii й молитовники, з кислими, як оцет, мiнами; як менi доводилося спостерiгати на своему вiку, в такий спосiб виконуеться обряд благочестя в «неурочний» час. У мене навiть не було настрою розгортати «Робiнзона Крузо». Я вийшов на подвiр’я i, потребуючи побути хоч трохи у веселому товариствi, вмостився на своему крiслi бiля будок i почав розмовляти з собаками.

За пiвгодини до обiду з Фрiзiнголла повернулись обидва джентльмени, домовившись з iнспектором Сiгревом, що вiн приiде до нас наступного дня. Вони заiжджали до мiстера Мартуета, iндiйського мандрiвника, який проживае поблизу мiста. На прохання мiстера Френклiна, вiн дуже люб’язно погодився бути перекладачем пiд час допиту тих двох iндусiв, якi зовсiм не знали англiйськоi мови. Допит, старанний i досить тривалий, не дав нiчого: не знайдено було анi найменшого приводу запiдозрювати фокусникiв у змовi будь з ким iз наших слуг. Коли дiйшли до такого висновку, мiстер Френклiн послав у Лондон депешу. На тому справа й закiнчилась до наступного дня.

Але годi про iсторiю дня, що настав пiсля дня народження мiс Речел. Досi становище не прояснилось нi на йоту. Лише днiв через два таемниця трохи вiдкрилась. А як саме i з якими результатами – про це ви зараз довiдаетесь.




Роздiл XII


Минула нiч четверга, i нiчого не трапилось. Ранок у п’ятницю принiс двi новини.

Перша новина: прикажчик булочника заявив, що вiн зустрiв Розанну Спiрман напередоднi ввечерi; вона йшла в густiй вуалi у Фрiзiнголл стежкою, що вела через болото. Дивно, що хтось мiг помилитися в Розаннi, плече якоi робило бiдолаху надто помiтною, – але цей чоловiк напевно помилився, бо Розанна, як вам вiдомо, весь вечiр у четвер лежала хвора у своiй кiмнатi.

Другу новину принiс листоноша. Наш герой мiстер Кендi досить невдало пожартував, коли вiн, вiд’iжджаючи пiд дощем увечерi в день народження Речел, сказав, що його шкiра непромокальна. Але шкiра його не врятувала – вiн таки промок до кiсток, простудився тiеi ж ночi i тепер лежить у пропасницi. За словами листоношi, бiдолашний лiкар молов дурницi у мареннi так само жваво, як i при здоровому розумi. Ми всi жалiли маленького лiкаря, а мiстер Френклiн жалкував, що той захворiв, особливо – через мiс Речел. Із слiв, сказаних ним мiледi пiд час снiданку, в моiй присутностi, можна було зрозумiти, що коли найближчим часом питання про Мiсячний камiнь не з’ясуеться, то для вилiкування мiс Речел треба буде шукати найкращого лiкаря.

Незабаром пiсля снiданку прийшла телеграма вiд мiстера Блека-старшого у вiдповiдь синовi. Вiн повiдомляв, що натрапив (через свого приятеля, начальника полiцii) саме на ту людину, яка може нам допомогти. Це був детектив, сержант Кафф, вiн мав приiхати з Лондона ранковим поiздом.

Прочитавши iм’я нового полiсмена, мiстер Френклiн здригнувся. Напевне, вiн чув рiзнi цiкавi анекдоти про детектива Каффа вiд стряпчого свого батька пiд час перебування в Лондонi.

– Тепер я починаю сподiватись, що нашим хвилюванням нарештi настане край, – сказав вiн. – Якщо в тих iсторiях, що менi доводилося чути, е хоч половина правди, то в Англii нiхто не може зрiвнятися iз сищиком Каффом, коли йдеться про розкриття таемницi.

Ми всi з хвилюванням i нетерпiнням чекали появи цiеi знаменитоi й талановитоi людини. Інспектор Сiгрев, повернувшись у призначений час i почувши, що чекають лондонського детектива, вiдразу ж замкнувся в окремiй кiмнатi, щоб написати звiт, який вiд нього, звичайно, зажадають. Менi хотiлося самому з’iздити на станцiю за сищиком. Але про карету й коней мiледi нiчого було й думати навiть для знаменитого Каффа, а фаетон потрiбний був пiзнiше для Годфрi. Мiстер Годфрi глибоко жалкував, що змушений залишити свою тiтку в такий тривожний час, i люб’язно вiдклав годину вiд’iзду до останнього поiзда, щоб узнати, якоi думки про цю справу досвiдчений лондонський сищик. Але в п’ятницю ввечерi вiн неодмiнно мае бути в Лондонi, тому що жiночий комiтет через якiсь серйознi труднощi потребував його порад у суботу вранцi.

Наближався час приiзду детектива, i я вийшов до ворiт, щоб зустрiти його.

Коли я дiстався до сторожки, зi станцii пiд’iхала вiзницька карета, i з неi вийшов вже сивiючий лiтнiй чоловiк, худий, як трiска. На ньому був скромний чорний костюм i бiла краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкiра жовта, суха й поблякла, наче осiннiй лист. У його твердих, як сталь, свiтло-сiрих очах з’являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрiчалися з вашими очима, – нiби вони чекали вiд вас бiльшого, нiж було вiдомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолiйний; довгi сухорлявi руки були крючкуватi, мов пазури. Вiн скидався на пастора, на пiдрядчика похоронного бюро – на кого завгодно, тiльки не на того, ким вiн був насправдi. Бiльшоi протилежностi iнспекторовi Сiгреву, нiж сищик Кафф, полiсмена менш заспокiйливоi зовнiшностi (для сiм’i, пригнiченоi горем) ви нiде не знайдете.

– Тут живе ледi Верiндер? – запитав вiн.

– Так, сер.

– Я детектив Кафф.

– Прошу сюди.

По дорозi до господи я назвав свое iм’я й становище в сiм’i, щоб вiн мiг вiдверто говорити зi мною про справу, яку доручала йому вести мiледi. Проте вiн не обмовився нi словом про справу, а тiльки захоплювався мiсцевiстю й зауважив, що морське повiтря дуже рiзке i свiже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф заслужив свою репутацiю. Ми дiйшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких уперше посадили на один цеп.

Спитавши про мiледi й почувши, що вона в оранжереi, ми обiйшли сад позад будинку й послали слугу розшукати ii. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледiв крiзь арку, обвиту плющем, наш квiтник i попрямував туди, вперше виявивши щось подiбне до iнтересу. На здивування садiвника i на мое обурення, цей знаменитий полiсмен виявив неабияку обiзнанiсть з нiкчемним мистецтвом розведення троянд.

– Ач, як ви вдало тут спланували квiтник: на пiвдень i пiвденний схiд, – сказав сищик, кивнувши своею сивiючою головою, i в його меланхолiйному голосi на якусь мить з’явились нотки задоволення. – Саме такоi форми i мае бути квiтник – наче коло, вписане в квадрат. Так, так, i алеi помiж клумбами. Але iх нiколи не посипають гравiем. На алеях у квiтнику, пане садiвник, повинна бути травичка, так, травичка, а гравiй – занадто твердий матерiал для квiтника. Яка прекрасна клумба бiлих та блiдо-рожевих троянд! Вони завжди так чудово гармонiюють на однiй клумбi, правда? А ось бiла мускусна рожа, мiстере Беттередж, – це наша стара англiйська рожа, як вигiдно вона видiляеться помiж найлiпшими й найновiшими квiтами. Чарiвна квiтка! – сказав детектив, голублячи ii своiми кiстлявими пальцями i промовляючи до неi, мов до дитини.

Ну й полiсмена ж прислали нам! І оце вiн повинен довести до кiнця справу з алмазом мiс Речел i знайти злодiя, що викрав його!

– Ви, напевне, любите троянди, сержанте? – зауважив я.

– Я не маю часу любити будь-що, – вiдповiв сержант Кафф. – Але коли в мене трапляеться вiльна хвилинка, я присвячую ii рожам, Беттередж. Я почав свое життя серед них, у розсаднику мого батька, i закiнчу серед них, якщо зможу. Так. Одного чудового дня (з Божою помiччю) я перестану ловити злодiiв i вiзьмуся за вирощування троянд. Мiж моiми клумбами, пане садiвник, будуть трав’янi стежки! – сказав сищик. Його, напевно, неприемно вразили нашi стежки, посипанi гравiем.

– Для людини вашоi професii, сер, – зважився я зазначити, – це досить дивний смак.

– Якщо ви поглянете довкруг себе (а цього бiльшiсть людей не робить), – сказав сищик Кафф, – ви побачите, що смаки людини здебiльшого зовсiм не узгоджуються з ii заняттями. Покажiть-но менi двi речi бiльш протилежнi, анiж троянда i злодiй, i я негайно змiню свiй смак, якщо не пiзно ще в моi роки. А чи не здаеться вам, пане садiвник, що дамаська троянда дуже добра для пiдщеплення бiльш нiжних сортiв? А, я так i думав. Ось iде дама. Це ледi Верiндер?

Вiн побачив ii ранiше, нiж помiтили ii я й садiвник, хоч ми i знали, в який бiк дивитись, а вiн – нi. Я почав його вважати значно кмiтливiшим, нiж вiн здався менi з першого погляду.

Зовнiшнiсть детектива чи справа, в якiй вiн приiхав, або те i друге – нiби трохи збентежили мiледi. Вперше в життi я помiтив, що вона не знала, як вiдповiсти стороннiй людинi. Сержант Кафф вiдразу ж вивiв ii зi скрутного становища. Вiн спитав, чи не доручили вже кому-небудь справу про крадiжку до того, як ми послали по нього, i, почувши, що запросили iншого полiсмена, який i досi ще тут, попросив дозволу перш за все поговорити з ним.

Мiледi пiшла до господи. Перш нiж податись за нею, сержант розважив душу, кинувши садiвниковi на прощання кiлька слiв щодо посипаних гравiем стежок.

– Умовте мiледi залишити стежки зарослими травою, – сказав вiн, сердито глянувши на стежки. – Без гравiю!

Чому iнспектор Сiгрев зробився набагато нижчий на зрiст, коли його вiдрекомендували сержантовi Каффу, я не беруся пояснювати. Можу тiльки згадати цей факт. Вони пiшли удвох i вельми довго сидiли, замкнувшись i не впускаючи до себе нiкого. Коли вийшли, iнспектор був схвильований, а сищик позiхав.

– Сержант хоче оглянути вiтальню мiс Верiндер, – сказав мiстер Сiгрев, звертаючись до мене надзвичайно врочисто i з великим пiднесенням. – Вiн, можливо, задасть кiлька запитань. Будь ласка, проведiть сержанта.

Поки менi давали це розпорядження, я поглянув на Каффа. Знаменитий Кафф у свою чергу дивився на iнспектора Сiгрева з тим спокiйним чеканням, яке я вже помiтив ранiше. Не можу твердити, що вiн чекав, щоб його колега полiсмен на очах перетворився в осла, але в мене закралося саме таке пiдозрiння.

Я повiв iх наверх. Детектив уважно оглянув iндiйську шафку i весь будуар, задаючи запитання (лише коли-не-коли iнспекторовi i постiйно менi), смисл яких, я гадаю, був однаково незрозумiлий нам обом. Нарештi, оглядаючи покiй, вiн дiйшов до виходу i спинився навпроти вiдомих вам розмальованих дверей. Сищик поклав свiй кiстлявий палець на маленьку плямочку пiд замком, яку iнспектор Сiгрев помiтив ще ранiше, коли вичитував служницям, якi скупчились у кiмнатi.

– Дуже шкода! – сказав сищик Кафф, звертаючись до мене. – Як це трапилось?

Я вiдповiв, що служницi скупчилися в цiй кiмнатi напередоднi вранцi i що цю плямку зробила чиясь спiдниця.

– Інспектор Сiгрев наказав iм вийти, сер, – додав я, – щоб вони не наробили ще бiльшоi шкоди.

– Цiлком вiрно! – сказав iнспектор своiм вiйськовим тоном. – Я звелiв iм забиратися звiдси. А плямку цю зробили спiдницi, сержанте, звичайно, спiдницi.

– Ви помiтили, чия спiдниця зробила це? – спитав сищик Кафф все ще звертаючись не до свого колеги полiсмена, а до мене.

– Нi, сер.

Тодi вiн звернувся до iнспектора Сiгрева i спитав:

– А ви це помiтили, я гадаю?

Це запитання, здавалося, трохи збентежило iнспектора, але вiн не розгубився.

– Не можу ж я забивати свою голову всякими дрiбницями, – сказав вiн, – а це справжня дрiбниця.

Сищик Кафф подивився на Сiгрева, як дивився на гравiйнi дорiжки в квiтнику, i з своею звичайною меланхолiею вперше показав нам своi здiбностi.

– Минулого тижня я провадив одне секретне слiдство, пане iнспектор, – сказав вiн. – На одному кiнцi слiдства було вбивство, а на другому – чорнильна пляма на скатертi, якоi нiхто не мiг пояснити. На своему вiку менi довелося вести безлiч найрiзноманiтнiших справ, але я нiколи не мав дiла з «дрiбницями». Перш нiж ми зробимо ще один крок у цiй справi, ми повиннi побачити спiдницю, яка зробила пляму, i довiдатись напевно, коли висохла ця фарба.

Інспектор, досить похмуро проковтнувши пiлюлю, спитав, чи не покликати служниць. Сищик Кафф, подумавши хвилинку, зiтхнув i похитав головою.

– Нi, – сказав вiн, – ми спочатку займемося фарбою. Питання про фарбу вимагатиме одного слова: «так» або «нi» – це швидко. А питання про жiночi спiдницi – довге. О котрiй годинi служницi були в цiй кiмнатi вчора вранцi? Кажете, об одинадцятiй? А знае хто-небудь у домi, вогка чи суха була фарба об одинадцятiй годинi ранку?

– Про це знае племiнник мiледi, мiстер Френклiн, – сказав я.

– Вiн тут?

Мiстер Френклiн був саме поблизу, чекаючи слушноi нагоди для знайомства з великим Каффом. Через пiвхвилини вiн був уже в кiмнатi й давав таке свiдчення:

– Цi дверi розмальовувала мiс Верiндер сумiшшю-розчинником мого власного виготовлення пiд моiм наглядом i за моею допомогою. Цей розчинник висихае, з якими б фарбами його не вживали, через дванадцять годин.

– Ви пам’ятаете, сер, коли було пофарбоване те мiсце, на якому тепер пляма? – спитав сищик.

– Прекрасно пам’ятаю, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Це мiсце було пофарбоване останнiм. Нам треба було закiнчити до минулоi середи, i я сам упорався з цим о третiй годинi дня або трохи пiзнiше.

– Сьогоднi п’ятниця, – сказав сержант Кафф, звертаючись до iнспектора Сiгрева. – Повернiмось назад, сер. О третiй годинi в середу це мiсце було закiнчене. Сумiш мала висохнути через дванадцять годин, тобто до трьох годин ранку в четвер. Ви провадили тут слiдство об одинадцятiй годинi ранку. Вирахуйте три з одинадцяти, i залишиться вiсiм. Ця фарба, пане iнспектор, була сухою вже вiсiм годин, коли ви припустили, що жiночi спiдницi зробили пляму на дверях.

Перший карколомний удар для мiстера Сiгрева! Якби вiн не запiдозрив бiдолашну Пенелопу, я пожалiв би його.

Розв’язавши питання про фарбу, сищик Кафф з цiеi хвилини наче забув про свого колегу полiсмена i звертався до мiстера Френклiна, як до бiльш надiйного помiчника.

– Цiлком iмовiрно, сер, – сказав вiн, – що ви дали нам ключ до таемницi.

Не встиг вiн промовити цi слова, як дверi спальнi розчинились i перед нами несподiвано з’явилася мiс Речел.

Вона звернулась до детектива, наче не помiчаючи або не звертаючи уваги на те, що вiн був для неi зовсiм незнайомий.

– Ви сказали, – спитала вона, вказуючи на мiстера Френклiна, – що вiн дав вам ключ до таемницi?

– Це мiс Верiндер, – шепнув я сищиковi.

– Дуже можливо, що саме цей джентльмен, мiс, – повторив сищик, уважно вивчаючи своiми сталево-сiрими очима обличчя моеi панночки, – дав нам у руки ключ.

На якусь мить вона повернулась i хотiла було подивитись на мiстера Френклiна. Я кажу «хотiла було», бо вона раптом знову вiдвернулась, перш нiж очi iх зустрiлися. Їi думки, напевно, були чимсь дивно стривоженi. Вона почервонiла, потiм знову зблiдла. Разом iз блiдiстю на ii обличчi з’явився новий вираз – вираз, який мене дуже злякав.

– Вiдповiвши на ваше запитання, мiс, – промовив сищик, – я прошу вашого дозволу задати i вам запитання. Тут, на ваших дверях, е пляма. Ви часом не знаете, коли ii зробили або хто ii зробив?

Замiсть вiдповiдi мiс Речел продовжувала далi запитувати, як нiби сищик нi про що ii не питав або вона нiчого не чула.

– Ви новий полiсмен? – спитала вона.

– Я сищик Кафф, мiс, iз слiдчоi полiцii.

– Як ви гадаете, чи варто вислухати пораду молодоi дiвчини?

– Я радо вислухаю ii, мiс.

– Виконуйте своi обов’язки самi й не дозволяйте мiстеровi Френклiну допомагати вам!

Вона промовила цi слова з такою злiстю й шаленiстю, з таким незвичайним вибухом ворожостi до мiстера Френклiна в голосi i виразi обличчя, що, хоч я i знав ii з дитинства, хоч я любив i поважав ii майже так само, як i мiледi, – менi вперше в моему життi стало соромно за мiс Речел.

Сищик Кафф не вiдривав вiд ii обличчя свого нерухомого погляду.

– Дякую вам, мiс, – сказав вiн. – Ви, бува, не знаете чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви ii самi ненароком?

– Я нiчого не знаю про пляму.

З цими словами вона обернулась i знову замкнулась у своiй спальнi. На цей раз i я почув (як чула ранiше Пенелопа), що вона заридала, як тiльки залишилася знову на самотi.

Я не мiг наважитись глянути на детектива, а подивився на мiстера Френклiна, який стояв поряд зi мною. Вiн здавався ще бiльше збентеженим, нiж я, витiвкою мiс Речел.

– Я казав вам, що я стурбований за неi, – шепнув вiн, – i тепер ви розумiете чому?

– Мiс Верiндер, здаеться, трохи роздратована пропажею алмаза, – зауважив сищик. – Це рiч дуже цiнна… Цiлком природно.

Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при iнспекторi Сiгревi), зробила сьогоднi людина, яка не могла виявляти такого спiвчуття, як я, тому що була для неi сторонньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому – я тодi не знав; напевно, тiеi хвилини в мене промайнула перша пiдозра про нову думку (i жахливу думку), яка з’явилася в сищика Каффа, – лише на пiдставi того, що вiн побачив у мiс Речел i почув вiд неi пiд час iх першоi розмови.

– Молодим дамам дозволяеться говорити, що iм заманеться, сер, – вiв далi детектив, звертаючись до мiстера Френклiна. – Але забудьте про те, що сталось, i приступимо прямо до справи. Завдяки вам ми знаемо, коли висохла фарба. Далi треба довiдатись, коли востанне цi дверi бачили без плями. У вас принаймнi е голова на плечах, i ви розумiете, про що я говорю.

Мiстер Френклiн постарався заспокоiтись i, через силу облишивши в думках мiс Речел, повернувся до справи.

– Здаеться, я розумiю, – сказав вiн. – Чим точнiше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслiдування.

– Саме так, сер, – вiдповiв сищик. – Ви дивились на свою роботу в середу, пiсля того як закiнчили ii?

Мiстер Френклiн похитав головою й вiдповiв:

– Щось не пригадую, сер.

– А ви? – звернувся сержант Кафф до мене.

– Я теж не пам’ятаю, сер.

– Хто був останнiй у цiй кiмнатi у середу ввечерi?

– По-моему, мiс Речел, сер.

– Або, може, ваша донька, Беттередж, – встряв у розмову мiстер Френклiн.

Вiн обернувся до сержанта Каффа i пояснив, що моя донька – покоiвка мiс Верiндер.

– Мiстере Беттередж, попросiть вашу доньку сюди. Почекайте! – сказав детектив, вiдводячи мене до вiкна, де нас нiхто не мiг почути. – Ваш iнспектор, – вiн далi вiв пошепки, – дав менi докладний звiт про те, як вiн тут вiв справу. Мiж iншим, вiн сам признався, що розсердив усiх слуг, а для мене вельми важливо заспокоiти iх. Вiтайте вiд мене вашу доньку i всiх iнших i скажiть iм, що, по-перше, я не маю ще доказiв перед очима, що алмаз було вкрадено; менi тiльки вiдомо, що алмаз пропав. По-друге, у мене до слуг тiльки одна просьба, щоб вони спiльними зусиллями допомогли менi розплутати цю справу.

Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена iнспектором Сiгревом, входити до кiмнат i виходити з них, я наважився запитати:

– Чи можу я, сержанте, сказати жiнкам i трете? Дозвольте iм повiдомити вiд вашого iменi, що вони можуть вiльно бiгати по сходах i заходити в своi кiмнати, коли iм заманеться?

– Звичайно, можете, – вiдповiв сищик.

– Це iх всiх заспокоiть, – зауважив я, – починаючи з куховарки й кiнчаючи посудницею.

– Так от iдiть i зробiть це негайно, мiстере Беттередж.

Я виконав це розпорядження менш нiж за п’ять хвилин. Тiльки одна труднiсть виникла, коли сказав про спальнi. Менi, як главi слуг, довелося вжити всю повноту влади, щоб удержати юрбу служниць вiд спроби влетiти наверх слiдом за мною й Пенелопою; iм кортiло добровiльно давати показання й негайно допомогти сищиковi Каффу.

Сищиковi, напевно, сподобалась Пенелопа. Вiн трохи прояснiшав, i в нього на обличчi з’явився вираз – дуже схожий на той, який був тодi, коли вiн запримiтив бiлу мускусну рожу в квiтнику. Ось що свiдчила моя донька сищиковi. Вона вiдповiдала, менi здаеться, вельми добре – ще б пак! – адже вона вся пiшла в мене. В нiй нема нiчого вiд матерi, дякувати Боговi, в нiй нема нiчого вiд матерi!

Пенелопа свiдчила, що ii дуже зацiкавило розмальовування дверей i що вона допомагала змiшувати фарби. Вона запримiтила мiсце пiд замком, тому що його розмальовували останнiм; бачила його через кiлька годин без плями; залишила о дванадцятiй годинi ночi теж без плями. Побажавши своiй панночцi на добранiч у спальнi, вона почула, як годинник у будуарi пробив дванадцять: у цей час вона держалась за ручку розмальованих дверей; знала, що фарба вогка (оскiльки допомагала змiшувати фарби, як уже було сказано); через те особливо старалась не доторкатись до дверей, могла заприсягнутися, що пiдiбрала подiл сукнi i що тодi не було на фарбi плями; не могла б заприсягнутися, що ii вбрання ненароком не доторкнулось до дверей, коли вона виходила; пам’ятала, яка сукня була тодi на нiй, – це була нова сукня, подарунок мiс Речел; батько ii теж пам’ятав i теж мiг це пiдтвердити; вiн пiдтвердив це i сам принiс плаття, яке було на нiй того вечора; подiл оглядали довго, бо вiн великий, але нiде й натяку на пляму не знайшли. На цьому i скiнчилося свiдчення Пенелопи – цiлком благополучно й переконливо. Пiдписався Габрiель Беттередж.

Потiм сищик запитав мене, чи немае в нас великих собак, якi могли б убiгти до кiмнати i розмазати фарбу своiм хвостом. Почувши, що це було неможливо, вiн послав за збiльшувальним склом i почав крiзь нього розглядати пляму. На фарбi не було видно слiдiв людськоi руки. Всi ознаки свiдчили, що фарбу розмазала чиясь сукня. Той, на кому була ця сукня, судячи за свiдченням Пенелопи й мiстера Френклiна, щоб зробити цю пляму, мав бути в кiмнатi мiж пiвнiччю i трьома годинами ранку в четвер.

Довiвши слiдство до цього пункту, детектив Кафф згадав, що в кiмнатi е ще iнспектор Сiгрев, i, на науку своему колезi, зробив такий висновок iз проведеного ним слiдства.

– Оця ваша «дрiбниця», пане iнспектор, – сказав вiн, вказуючи на пляму пiд замком дверей, – перетворилася в досить важливий чинник пiсля того, як ви бачили ii востанне. На данiй стадii слiдства завдяки цiй плямi, я гадаю, можна зробити три вiдкриття. По-перше, довiдатись, чи е в цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. По-друге, вияснити, якщо е такий одяг, – кому вiн належить. По-трете, взнати, яким чином ця особа проникла до кiмнати i зробила цю пляму мiж пiвнiччю i трьома годинами ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовiльноi вiдповiдi, тодi вам нiчого займатись розшуками злодiя, що вкрав алмаз. Я зроблю це сам, з вашого дозволу, а вас не буду вiдривати вiд ваших мiських занять. У вас тут е один з ваших пiдлеглих. Залишiть його про всякий випадок зi мною i дозвольте менi побажати вам всього найкращого.

Повага iнспектора Сiгрева до сищика була велика, але його повага до своеi персони була ще бiльша. Коли знаменитий Кафф допiк йому, вiн вiдбив удар зi всiею спритнiстю, на яку був здатний, i вийшов з кiмнати.

– Досi я утримувався вiд висловлювання своеi думки, – сказав iнспектор своiм вiйськовим тоном, який анiтрохи не змiнився. – Тепер менi тiльки слiд зауважити, полишаючи слiдство в ваших руках. Є таке прислiв’я, пане сержант, що з мухи дуже легко зробити слона. Бувайте здоровi!

– Але е такi люди, що можуть не помiтити й слона, коли занадто високо задирають носа.

Отак вiдповiвши на комплiмент свого колеги, сищик Кафф повернувся й вiдiйшов до вiкна.

Мiстер Френклiн i я чекали, що буде далi. Детектив дивився у вiкно, заклавши руки в кишенi i насвистуючи про себе мотив «Остання лiтня рожа». Пiзнiше, пiд час слiдства, я запримiтив, що тiльки цей свист i видавав напружену роботу його думки, яка крок за кроком наближалась до таемничоi мети. Очевидно, «Остання лiтня рожа» допомагала йому й пiдбадьорювала його. Можливо, що вона в якiйсь мiрi вiдповiдала його вдачi, нагадуючи йому, бачите, про любимi троянди; причому цю пiсеньку вiн насвистував на вельми журливий мотив. Постоявши бiля вiкна хвилин зо двi, сищик дiйшов до середини кiмнати i спинився в глибокiй задумi, втупивши очi в дверi спальнi мiс Речел. Раптом вiн опам’ятався, хитнув головою, нiби говорячи: «Так буде краще!» – i, звертаючись до мене, виявив бажання при першiй же нагодi поговорити десять хвилин з мiледi.

Виходячи з кiмнати з цим дорученням, я почув, як мiстер Френклiн задав сищиковi запитання i спинився на порозi дверей, щоб почути вiдповiдь.

– Ви ще не здогадуетеся, – запитав мiстер Френклiн, – хто вкрав алмаз?

– Нiхто не вкрав алмаза, – вiдповiв сержант Кафф.

Такий незвичайний погляд на справу змусив нас здригнутись, i ми обидва почали дуже просити його пояснити нам, що вiн хотiв цим сказати.

– Зачекайте трохи, – вiдповiв сержант. – Ще не всi обставини цiеi таемницi з’ясованi.




Роздiл XIII


Я знайшов мiледi в ii кабiнетi. Вона здригнулась, i на ii обличчi з’явився вираз невдоволення, коли я сказав, що мiстер Кафф бажае говорити з нею.

– Невже я обов’язково повинна його прийняти? – спитала вона. – Чи не можете ви, Габрiеле, замiнити мене?

Менi це здалось незрозумiлим, i, напевно, мое здивування вiдбилось на моему обличчi. Мiледi зволила дати пояснення.

– Боюсь, що моi нерви не зовсiм у порядку, – сказала вона. – В цьому лондонському полiсменовi е щось таке, що викликае в мене огиду, – не знаю чому. Я передчуваю, що вiн внесе в наш дiм розлад i нещастя. Це безглуздо й зовсiм невластиво менi, але це так.

Я не знав, що iй вiдповiсти на це. Чим бiльше я спостерiгав сищика Каффа, тим бiльше вiн менi подобався. Мiледi, висловившись передi мною вiдверто, вмить оволодiла собою; як я вже казав вам, вона була з природи жiнкою сильноi волi.

– Якщо неодмiнно менi треба з ним говорити, нехай так, – сказала вона. – Але я не можу себе примусити залишитися з ним вiч-на-вiч. Запросiть його сюди, Габрiеле, i побудьте тут пiд час нашоi розмови.

Наскiльки я пам’ятаю, це був перший приступ зневiри в моеi панi з того часу, як вона була ще дiвчинкою. Я повернувся в будуар. Мiстер Френклiн вийшов у сад до мiстера Годфрi, який мав незабаром iхати в мiсто. Ми iз сищиком Каффом пiшли прямо в покоi мiледi.

І знаете, мiледi справдi трохи зблiдла, коли побачила його.

Однак вона вiдразу ж оволодiла собою й запитала сищика, чи вiн не заперечуе проти моеi присутностi. Вона додала, що я не тiльки ii старий слуга, але й надiйний порадник, i що в усiх домашнiх справах вона звикла зi мною радитись. Сержант люб’язно вiдповiв, що вiн дивиться на мою присутнiсть, як на помiч, оскiльки мае сказати дещо про слуг взагалi й пересвiдчився, що моя компетентнiсть у цiй справi вже принесла йому певну користь. Мiледi показала на два стiльцi, i ми вiдразу ж сiли радитися.

– У мене вже склалась певна думка про цю справу, – почав сищик Кафф. – Прошу вашого дозволу, мiледi, залишити ii поки що при собi. А зараз я хочу згадати про свое вiдкриття нагорi, у вiтальнi мiс Верiндер, i про те, чим я вирiшив – з вашого дозволу, мiледi, – зайнятися в першу чергу.

Далi вiн розповiв про пляму на дверях i про зроблений ним висновок так, як вiн виклав його тiльки що iнспекторовi Сiгреву.

– Одне можна сказати з цiлковитою певнiстю, – додав вiн на закiнчення. – Алмаз пропав з шухляди шафки. Незаперечне також й iнше: слiди вiд плями на дверях повиннi бути на одязi, що належить комусь у цьому домi. Перш нiж ми зробимо ще один крок уперед, ми повиннi знайти цей одяг.

– І це приведе, мабуть, до викриття злочинця? – спитала моя панi.

– Прошу пробачення, мiледi, я не кажу, що алмаз украли. Я тiльки говорю зараз, що алмаз пропав. Якщо буде знайдено одяг з плямою, тодi це може повести й до вiдшукання алмаза.

Мiледi глянула на мене.

– Ви що-небудь зрозумiли? – спитала вона.

– Сержант Кафф розумiе, мiледi, – вiдповiв я.

– А яким чином ви збираетеся знайти замазаний одяг? – спитала моя панi, знову звертаючись до детектива. – На превеликий сором, скринi й кiмнати моiх добрих слуг, якi багато рокiв живуть у мене, вже обшукав перший слiдчий. Я не можу й не хочу дозволити, щоб iм заподiяли образу вдруге!

Оце так панi! Оце жiнка, едина на десять тисяч!

– Саме на це я й хотiв звернути увагу вашоi милостi, – сказав сищик. – Перший слiдчий завдав багато шкоди слiдству, кинувши тiнь пiдозри на слуг. І якщо я дам iм привiд гадати, що iх запiдозрюють удруге, невiдомо, якi ще перешкоди вони нам чинитимуть, особливо жiнки. А тим часом iх скринi треба обшукати вдруге – з тiеi простоi причини, що пiд час першого трусу шукали алмаз, а пiд час другого повиннi знайти замазаний одяг. Я цiлком згоден з вами, мiледi, що слiд зважити на почуття слуг. Але я також цiлком переконаний, що гардероб слуг необхiдно обшукати.

Ми зайшли, напевно, у безвихiдь. Мiледi висловила це в бiльш вишуканих виразах, нiж я.

– Менi спав на думку план, як розв’язати цю труднiсть, – сказав сищик Кафф. – Якщо ви, мiледi, погодитеся з ним, я пропоную пояснити суть справи слугам.

– І служницi вiдразу подумають, що iх знову запiдозрюють, – сказав я, перебиваючи його.

– Цього вони не подумають, мiстере Беттередж, – вiдповiв сищик. – Я iм скажу, що робитиму обшук у всiх, – починаючи з мiледi i тих, хто ночував у домi в середу. Це чистiсiнька формальнiсть, – додав вiн, глянувши скоса на мою панi, – але слуги сприймуть це так, нiби iх ставлять нарiвнi з господарями, i, замiсть того, щоб заважати слiдству, вважатимуть за честь сприяти йому.

Я повинен був визнати, що вiн мае рацiю. Мiледi спочатку здивувалась, але потiм теж погодилася, що це справедливо.

– А ви певнi, що такий обшук необхiдний? – спитала вона.

– Це найкоротший шлях до мети, мiледi.

Моя панi встала, щоб подзвонити покоiвцi.

– Ви поговорите зi слугами, спочатку одержавши ключi вiд мого гардероба.

Сищик Кафф спинив ii вельми несподiваним запитанням:

– А чи не краще нам спочатку пересвiдчитись, що й iншi дами i джентльмени теж погодяться на це?

– Єдина iнша дама в цьому домi – мiс Верiндер, – вiдповiла моя панi здивовано. – Єдинi джентльмени – моi племiнники, мiстер Блек i мiстер Еблуайт. Можете не сумнiватись – вони не вiдмовляться.

Я нагадав мiледi, що мiстер Годфрi вже вiд’iжджае. Не встиг я промовити цi слова, як мiстер Годфрi сам постукав у дверi, щоб попрощатися; слiдом за ним увiйшов i мiстер Френклiн, який зiбрався провести його до станцii. Мiледi розповiла iм про нашi утруднення. Мiстер Годфрi вiдразу вiдповiв згодою. Вiн гукнув на Самюеля у вiкно, щоб той внiс назад його чемодан, а потiм сам вiддав ключ сищиковi Каффу.

– Коли слiдство закiнчиться, моi речi можна переслати до мене в Лондон, – сказав вiн.

Сищик прийняв ключi i чемно промовив:

– Менi жаль, що я завдаю вам клопоту, сер, через просту формальнiсть, але приклад джентльменiв примирить з обшуком i слуг.

Мiстер Годфрi вельми люб’язно попрощався з мiледi i попросив передати його шанування мiс Речел у таких виразах, якi ясно свiдчили, що вiн не приймае ii «нi» за остаточну вiдмову i мае намiр при першiй же нагодi знову освiдчитись. Мiстер Френклiн, виходячи слiдом за своiм кузеном, сказав сищиковi, що всi його речi готовi для огляду i що все, що належить йому, нiколи не замикаеться. Сержант Кафф висловив йому свою вдячнiсть. Його план, запам’ятайте, був сприйнятий мiледi, мiстером Френклiном i мiстером Годфрi з надзвичайною готовнiстю. Лишалось тiльки одержати згоду мiс Речел, перш нiж скликати слуг i почати розшуки замазаного одягу.

Непояснима нелюбов мiледi до сищика, здавалося, ще бiльше посилилась пiсля того, як ми знову залишились утрьох.

– Якщо я пришлю вам ключi мiс Верiндер, – сказала вона, – гадаю, вам поки що вiд мене нiчого не треба?

– Прошу вашого пробачення, мiледi, – вiдповiв сержант Кафф. – Але перш нiж ми почнемо, я хотiв би заглянути в книгу запису бiлизни. Може статись, що замазаний одяг належить до бiлизни. Якщо цi розшуки не дадуть нiяких результатiв, я попрошу дати менi вiдомостi про всю бiлизну, що е в будинку, i про всю бiлизну, яку вiддали прати; якщо якоi-небудь речi невистачатиме, можна буде припустити, що саме на нiй i залишилася фарба i що цю рiч навмисне заховала вчора або сьогоднi та особа, якiй вона належить. Інспектор Сiгрев, – додав сержант, обернувшись до мене, – звернув увагу служниць на пляму, коли вони скупчилися в кiмнатi у четвер вранцi. Можливо, мiстере Беттередж, i це виявиться однiею з багатьох помилок iнспектора Сiгрева.

Мiледi звелiла менi подзвонити, щоб принесли книгу запису бiлизни. Вона лишалася з нами доти, поки не принесли цю книгу, на той випадок, якби, проглянувши ii, сищик Кафф знову схотiв що-небудь спитати.

Книгу запису бiлизни принесла Розанна Спiрман. Ця дiвчина вийшла сьогоднi до снiданку надзвичайно блiда i змарнiла, але вона вже трохи видужала пiсля вчорашньоi слабостi i приступила до своiх обов’язкiв. Сищик Кафф пильно подивився на нашу другу служницю – на ii обличчя, коли вона входила, i на ii криве плече, коли вона виходила.

– Ви ще щось маете менi сказати? – спитала мiледi з нетерпiнням, бажаючи якомога швидше позбутися сищика.

Великий Кафф вiдкрив книгу запису бiлизни, розiбрався в нiй за пiвхвилини i знову закрив ii.

– У мене до вас, мiледi, тiльки одне запитання, – сказав вiн. – Молода жiнка, яка принесла сюди цю книгу, служить у вас так само давно, як i iншi слуги?

– Чому ви про це запитуете?

– Тому, що коли менi востанне довелось бачити ii, вона сидiла в тюрмi за крадiжку.

Пiсля цього не лишалось нiчого iншого, як розповiсти йому всю правду. Моя панi звернула особливу увагу на гарну поведiнку Розанни в ii домi i згадала, що наглядачка виправного будинку була про неi якнайкращоi думки.

– Сподiваюсь, ви не пiдозрюете ii? – спитала на закiнчення мiледi вельми серйозно.

– Я вже казав вам, мiледi, що до цього часу нiкого в домi не запiдозрював у крадiжцi.

Пiсля цiеi вiдповiдi мiледi пiдвелася, щоб iти нагору, по ключi мiс Речел. Сержант випередив мене, квапливо вiдчинивши перед нею дверi i дуже низько вклонившись iй. Мiледi затремтiла, проходячи повз нього.

Ми чекали, чекали, а ключiв усе не було. Сищик Кафф не промовив до мене жодного слова. Вiн повернув до вiкна меланхолiйне обличчя, заклав у кишенi кiстлявi руки й тихо насвистував про себе «Останню лiтню рожу».

Нарештi ввiйшов Самюель, але не з ключами, а з папiрцем для мене. Я знiяковiв i ледве надiв окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невiдступно стежить за мною. На папiрцi рукою мiледi було написано кiлька рядкiв олiвцем. Вона повiдомляла менi, що мiс Речел рiшуче вiдмовилась показати свiй гардероб. Коли мiледi спитала ii чому, вона залилася сльозами. Пiсля повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не хочу, от i все. Тiльки через мiй труп ви зможете досягти своеi мети, не iнакше». Я зрозумiв небажання мiледi зустрiтися iз сищиком Каффом пiсля такоi вiдповiдi ii доньки. Якби я був не занадто старий для милоi юнацькоi соромливостi, я почервонiв би вiд однiеi думки, що повинен глянути йому в очi.

– Звiстка про ключi мiс Верiндер? – спитав сищик.

– Панночка не згодна на обшук свого гардероба.

– А! – сказав сищик.

Голос його не був пiдпорядкований такiй досконалiй дисциплiнi, як його обличчя. Вiн промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподiвалась почути. Вiн i розсердив, i злякав мене – не можу пояснити чому, але це було так.

– Вiд обшуку доведеться вiдмовитись? – спитав я.

– Так, – вiдповiв сержант, – вiд обшуку мусимо вiдмовитись, тому що ваша панночка не погодилась на нього, як iншi. Ми повиннi оглянути весь одяг у домi або зовсiм цього не робити. Пошлiть чемодан мiстера Еблуайта в Лондон з першим же поiздом, а книгу запису бiлизни повернiть з моiм шануванням i вдячнiстю служницi, яка принесла ii.

Вiн поклав книгу на стiл i, вийнявши складаний нiж, почав зрiзувати своi нiгтi.

– А ви, здаеться, не дуже розчарувались? – спитав я.

– Так, – вiдповiв сищик Кафф, – не дуже.

Я постарався викликати його на вiдверту розмову.

– І чому це мiс Речел стае вам на перешкодi? – спитав я. – Адже ii iнтереси вимагають, щоб вона вам допомагала.

– Почекайте трохи, мiстере Беттередж, почекайте.

Голови, кмiтливiшi вiд моеi, зрозумiли б смисл його слiв.

Або людина, менш вiддана Речел, нiж я, побачила б, куди вiн хилить. Жах, що його мiледi вiдчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумiв уже згодом), що вона (як говориться у Бiблii) «неясно розрiзняла», куди вiн хилить. А я цього тодi ще не розумiв – от i все.

– Що ж тепер робити? – спитав я.

Сищик Кафф кiнчив «манiкюр», подивився на своi нiгтi з меланхолiйним iнтересом i сховав складаний нiж.

– Ходiмо в сад, – сказав вiн, – i подивимось на троянди.




Роздiл XIV


Найближчий шлях з кабiнету мiледi в сад вiв через вiдомий уже нам чагарник. Щоб вам був зрозумiлiшим дальший хiд подiй, я повинен додати, що стежка в чагарнику була мiсцем улюбленоi прогулянки мiстера Френклiна. Коли вiн зникав з дому i його нiде не могли вiдшукати, ми звичайно знаходили його тут.

Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертiше сищик Кафф приховував вiд мене своi думки, тим наполегливiше намагався я про них довiдатись. Коли ми повернули на стежку в чагарнику, я спробував перехитрувати його iншим способом.

– У данiй ситуацii, – сказав я, – на вашому мiсцi я зайшов би у безвихiдь.

– На моему мiсцi, – вiдповiв сержант, – ви прийшли б до висновку, який у данiй ситуацii знищив би всякi сумнiви. Облишмо поки що цей висновок, мiстере Беттередж. Я привiв сюди вас не для того, щоб ви пiдкопувались пiд мене, наче борсук; я привiв вас сюди для того, щоб одержати вiд вас деякi вiдомостi. Звичайно, ви могли б розповiсти iх менi i в будинку. Але дверi й слухачi взаемно притягуються, i в людей моеi професii виробився корисний для здоров’я смак до свiжого повiтря.

Хiба цю людину перехитруеш? Я здався i став терпляче, наскiльки мiг, чекати, що ж буде далi.

– Не будемо вникати в причини поведiнки вашоi панночки, – вiв далi сищик, – пожалкуемо тiльки, що вона вiдмовилась менi допомогти i таким чином утруднила слiдство. Ми повиннi тепер постаратись таемницю плями на дверях, яка, повiрте моему слову, е одночасно i таемницею алмаза, вiдкрити iншим шляхом. Замiсть того, щоб робити обшук в гардеробi слуг, я вирiшив, мiстере Беттередж, поговорити з ними, вивiдати iхнi думки i вчинки. Однак, перш нiж приступити до цього, я хотiв поставити вам кiлька питань. Ви людина спостережлива; скажiть, чи не помiтили ви якоiсь дивини в кого-небудь iз слуг (окрiм, звичайно, цiлком природного переляку i хвилювання) пiсля того, як виявилась пропажа алмаза? Чи не помiтили мiж ними якоiсь особливоi сварки? Або щоб хтось був не в настроi? Наприклад, чи не розсердився хто-небудь нi з того нi з сього? Чи не занедужав раптово?

Я вiдразу ж згадав про несподiвану хворобу Розанни Спiрман за вчорашнiм обiдом, але не встиг вiдповiсти, як сищик Кафф раптом втупився очима в кущi i промимрив про себе:

– Ага!

– Що трапилось? – спитав я.

– Знову ревматизм у спинi, – вiдповiв сищик голосно, немов бажаючи, щоб нас почула третя особа. – Напевно, на погоду.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572394) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения